WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Становлення державного етнополітичного менеджменту в Україні - Реферат

Становлення державного етнополітичного менеджменту в Україні - Реферат


Реферат на тему:
Становлення державного етнополітичного менеджменту в Україні
Суверенізація України у процесі та після розпаду СРСР вимагала якісної трансформації системи управління суспільними відносинами. Етнонаціональна сфера не була винятком. Адже за радянської доби мета й стратегія національної політики в країні та визначення векторів її здійснення належали до виключної компетенції загальносоюзних компартійних і державних органів. Вони впроваджували імперські етнополітичні стандарти і забезпечували домінування російської етнокультурності з відповідним ідеологічним наповненням в такий спосіб, що республіканське керівництво було в цьому їхнім спільником і підлеглим провідником одночасно. Коли ж в останні місяці "перебудови" з'явилися перші ознаки реальної суверенізації республік, гостро актуалізувалося питання про їх суб'єктність в етнополітичній сфері.
Україна потребувала розроблення й упровадження правових та інституційних регуляторів, спроможних забезпечити подолання негативних наслідків національної політики комуністичного режиму, усунення розбалансованості демографічного, соціального, культурного, релігійного розвитку етнічно різних сегментів суспільства з урахуванням змін у фактичному статусі етнічних спільнот, виявлення, узгодження й реалізації інтересів громадян різної етнічної ідентичності, які проживали на українських теренах, а також тих, котрі повернулися й повертаються в Україну з місць насильницької депортації.
Завдання державного будівництва вимагали створення законоусталених умов консолідації різноетнічного соціуму на ґрунті спільної мети, рівності прав, свобод і обов'язків громадян. Потребували оптимізації зв'язки з українською діаспорою, громадянами, організаціями та установами держав, населення яких етноспоріднене українському. Відповіддю на виклики часу стало розроблення адекватних суспільній ситуації правових засад реалізації етнонаціональних інтересів громадян України [1], а також формування системи державного етнополітичного менеджменту. В окремих публікаціях особливості становлення цієї системи розглядалися в найзагальніших характеристиках [2]. Тим часом, їх детальніший аналіз є важливим не лише в суто пізнавальному сенсі, а й для виявлення в структурі державної етнополітики "проблемних" ланок, робота яких потребує удосконалення.
22 лютого 1991 року Президія Верховної Ради УРСР ухвалила Постанову про інформацію Комісії Верховної Ради УРСР з питань культури та духовного відродження "Про стан роботи органів державного управління по створенню умов для розвитку культур національних меншин України". В документі відзначалася тенденція до збільшення кількості об'єднань етнічних груп: на час розгляду питання в країні вже діяло 87 національно-культурних товариств, в тому числі 22 єврейських, 8 російських, 8 польських, 6 болгарських, 5 вірменських, 4 грецьких, 3 німецьких, по 2 кримськотатарських, караїмських, молдовських і румунських. В різних областях і містах країни відновлювалася діяльність національних професійних та самодіяльних театрально-концертних організацій і колективів, етнотрадиційних вірувань і релігійних громад. Було запроваджено теле- і радіопередачі національними мовами. У видавництвах "Веселка", "Радянська школа" та інших збільшився випуск двомовних книг для дітей, підручників для національних шкіл. Йшлося й про суттєві недоліки: робота з цієї проблематики не мала системного характеру та наукового обґрунтування і прогнозування, ущемлювалися культурологічні інтереси, насамперед тих народностей, які не мають державних утворень за межами республіки, не на належному рівні надавалася матеріальна, фінансова, методична та кадрова допомога національно-культурним товариствам.
З огляду на суспільну актуальність порушених проблем, передбачалося: розглянути пропозиції щодо включення до порядку денного сесії Верховної Ради питань про утворення найближчим часом у системі республіканського управління Державного комітету УРСР у справах національностей, а також про проект Закону УРСР про національні меншини в Україні; доручити Раді Міністрів УРСР розробити у першому півріччі 1991 року Державну програму сприяння розвитку культур національних меншин України і подати її на розгляд Верховній Раді республіки, передбачивши у відповідних документах створення спеціалізованого видавництва з випуску літератури мовами національних меншин, звільнення від оподаткування національно-культурних товариств та встановлення пільг на оподаткування фінансово-господарської діяльності видавництв, культурологічних організацій, які працюють на відродження національних культур [3].
Після проголошення незалежності України реалізація й узгодження потреб етнічних спільнот стали обов'язком вже української держави, інтереси якої, порівняно з інтересами України як колишньої радянської республіки, набули принципово нових вимірів і цільових пріоритетів. Налагодження відповідного вимогам часу етнополітичного менеджменту стало завданням першорядного значення.
Сам термін "етнополітичний менеджмент" (від англ. management - влада, мистецтво управління, органи управління) - досить новий навіть для науковців, які працюють в Україні за етнічною проблематикою. Близький до нього за змістом термін "етнічний менеджмент" частіше зустрічається в зарубіжних виданнях, зокрема в американських [4].
У вітчизняній науковій літературі термін "етнополітичний менеджмент" пропонується розуміти як складову єдиної системи державного управління, на яку покладено завдання контролю та правового, а в межах чинного законодавства - й адміністративного регулювання міжетнічних відносин. У структурі етнополітичного менеджменту як частини більш загальної системи державного менеджменту, що здійснює контрольно-регулятивні функції у сфері суспільних відносин, виділяються, з певною мірою умовності, звичайно, конкретні рівні впливу на сферу, що належить до його компетенції. Перший рівень - стратегічний. Це - ухвалення загальнодержавних етнополітичних рішень на вищому законодавчому та виконавчому рівнях держави. Другий - тактичний. Він включає розроблення конкретних методів, заходів, підходів та засобів реалізації ухвалених рішень. Цим опікуються відповідні органи в структурі Кабінету Міністрів та в центральних урядових установах. І, нарешті, третій - оперативний рівень, на якому відбувається реалізація державної етнополітики в регіонах та відстежуються результати виконання попередніх завдань, доручень, рішень тощо. Ця робота покладена на регіональні підрозділи органів державного управління [5].
Таке тлумачення терміна "етнополітичний менеджмент" здається надто широким, таким, що веде до підміни ним поняття "етнонаціональна політика" держави. Зміст останньої, зазвичай, визначають як сукупність цілей і завдань, принципів і правових норм, напрямів, механізмів, форм і методів діяльності держави в сфері етнонаціональних відносин. У разі згоди з таким розумінням етнонаціональної політики саме до її складових, а не до складових етнополітичного менеджменту слідвіднести стратегічний рівень впливу держави на етнонаціональну сферу (йдеться про рівень визначення цілей такого впливу та формування правових засад реалізації
Loading...

 
 

Цікаве