WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Сталий розвиток: політологічний аспект - Реферат

Сталий розвиток: політологічний аспект - Реферат


Реферат на тему:
Сталий розвиток: політологічний аспект
"Сталий розвиток", "динамічна сталість" політичного процесу багато вчених розглядають як ідеальну модель розвитку, що дозволяє вирішувати кризові проблеми. Політологічні аспекти проблем розвитку суспільства досліджувалися Дж. Касті, С. Хантінгтоном, О. Галкіним, М. Ільїним, О. Глушенковою, А. Дегтярьовим, Г. Пушкарьовою та іншими вченими. Зокрема, О. Глушенкова відзначає, що перехід до сталого розвитку відкриває нові можливості як для політичної науки, так і для політичної практики. Вона зауважує, наприклад, що нині реанімується поняття "політичний розвиток", яке ще недавно відсувалося на другий план [1]. Крім цього, вивчення проблем сталого розвитку змушує повертатися до теорій модернізації, катастроф, політичного процесу, політичної системи, політичних змін тощо. Категорію "політичний розвиток" використовують здебільш для аналізу аспектів політичної динаміки, пов'язаних з процесами змін інститутів і систем, базових механізмів еволюційних реформ і революційних змін політичного життя [2]. Поняття "сталий розвиток" поєднує динамічні і статичні характеристики політичного процесу.
В теорії катастроф сталість динамічної системи пов'язується із взаємодією полярних тенденцій, одна з яких відтворює і зберігає "старі" системні якості, а друга забезпечує можливість адаптації політичних структур до змін зовнішнього середовища [3].
Стабільне відтворення політичної системи, згідно з теорією Г. Алмонда, залежить від того, як суспільство до неї адаптується. Вчений виокремлює три її аналітичні рівні. Перший - "рівень процесу" - є артикуляцією, агрегацією інтересів, здійсненням політики, арбітражем. На другому рівні політичної системи - "рівні системи" - відбувається соціалізація індивідів (тобто засвоєння ними політичних цінностей), рекрутування прихильників чи противників системи, політична комунікація. Третій рівень - управління колективними ресурсами - "рівень управління". Другий рівень, на якому відбувається адаптація суспільства до політичної системи, і третій, що дозволяє змінювати соціальне середовище задля забезпечення стабільності політичної системи, відіграють важливу роль у відтворенні і збереженні системних якостей. До слова, теорія політичної системи Г. Алмонда піддавалась деякими вченими критиці за її статичність.
В нинішніх умовах значна увага звертається не тільки на вивчення умов відтворення і збереження стабільності, виживання системи, але й на її зміни. А зміни бувають якісно різними: спланованими і спонтанними, еволюційними, реформаторськими і революційними, внутрішньо системними і транзитними, прогресивними і регресивними.
Сталість розвитку часто пов'язується із змінами спланованими, реформаторськими і внутрішньо системними. Але не обов'язково реформи, політична модернізація, що здійснюються "за планом", будуть прогресивними. Вони, як і революції, доволі часто призводять до неочікуваних результатів, порушення стабільності, руйнування системи. Адже реформи часто зачіпають не лише окремі сторони політичного життя, але й обумовлюють перетворення, що вимагають докорінних змін у політичній системі, а це може спричиняти серйозні соціальні конфлікти. Збереження стабільності багато в чому залежить від спроможності політичної еліти досягати в цих умовах певного суспільного консенсусу. В усіх постсоціалістичних країнах Східної і Центральної Європи перетворення носили саме такий характер, хоча лише в окремих виникали гострі соціальні конфлікти.
У деяких країнах в період радикальних змін (Іспанія, Польща) успішно використовувалися такі форми досягнення суспільної злагоди, як пакти, "круглі столи" тощо. Вони передбачали збереження певних традицій, спадковості попри серйозну модернізацію суспільно-політичного устрою. Правда, укладання пакту дає бажаний результат лише тоді, коли влада і опозиція домовляються з основних питань суспільного розвитку і за умови підтримання цього пакту народом.
Наприкінці ХХ століття політичні процеси, що бурхливо розвивалися, призвели до розпаду супердержави - СРСР, а відтак і до суттєвих змін світового устрою. Про ті події написано вже багато, однак глибокого наукового аналізу причин краху СРСР ще не здійснено.
Однією з причин розпаду Радянського Союзу була ерозія старих норм і цінностей, статусно-рольових стандартів поведінки, що, в свою чергу, призвело до зруйнування інституційної системи - Компартії та контрольованих нею громадських організацій, зміни законів і, зрештою, до розпаду держави. Компартія в СРСР не лише проголошувалась ядром політичної системи - вона й насправді була її центральним елементом. Проблема була в тому, наскільки ефективно КПРС виконувала свою роль. Адже руйнування старих цінностей і норм розпочалося ще до проголошеної М. Горбачовим перебудови. Демократизація та гласність тільки пришвидчили його. В період перебудови інтенсивно переглядалася історія країни, критично переосмислювалися ідеї, які тривалий час визначали розвиток суспільства. Відтак криза влади переросла в загальну кризу суспільства - вона охопила всі сфери життя.
С. Хантінгтон писав, що коли в традиційних суспільствах політична модернізація набуває надто високих темпів та розширення політичної участі, коли вони випереджають темпи політичної організації та інституціоналізації, то це викликає дестабілізацію, зростання кількості конфліктів, політичну деградацію.
Радянське суспільство у певному розумінні було "традиційним": в країні існувало "традиційне панування". М. Вебер вирізняв такі види традиційного панування: геронтократичне (влада старійшин), патріархальне (влада вождя племені), патримоніальне (влада монарха). На думку Д. Істона, розроблена М. Вебером типологія не враховувала всіх підстав легітимності - ідеологічних принципів, вірності владі внаслідок позитивної оцінки особистих якостей суб'єктів влади, прив'язаність до структур і норм режиму. Д. Істон виокремлював, окрім визначених М. Вебером видів легітимності, ще й ідеологічну, структурну та особисту легітимність. В СРСР тривалий час існувала "традиційна ідеологічна" легітимність устрою, влади.
У 1980-і роки в СРСР різко зросла політизація населення. Одним із проявів її було зародження національних рухів, які наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років гостро порушили питання про національне самовизначення. В цей період в країні розгорілося чимало деструктивних конфліктів. Їх класифікацію в книзі "Суспільство, що трансформується. Досвід соціологічного моніторингу в Україні" пропонує Є. Головаха.
Loading...

 
 

Цікаве