WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Роль політичних еліт України і Росії в модернізаційних процесах початку 1990-х років - Реферат

Роль політичних еліт України і Росії в модернізаційних процесах початку 1990-х років - Реферат

в управлінні на початковому етапі реформ економічної сфери.
За визнанням більшості дослідників, однією з необхідних умов успішності модернізаційного проекту є консолідація значної частини політичної еліти на грунті принципової згоди щодо мети розвитку, національної ідеї. Втім, в обох країнах виникли серйозні труднощі з виробленням елітою такої ідеї на старті реформ. До 1991 року метою прогресивних сил було повалення тоталітарного режиму і отримання незалежності. А коли це здійснилося, то з'ясувалося, що у сфері загальнонаціонального цілепокладання утворився вакуум, заповнення якого не завершено й дотепер.
Втім, незважаючи на суттєву схожість генези елітних когорт України і Росії, між ними вже на початку реформаційного періодунамітилась низка суттєвих відмінностей.
Через те, що центральні питання управління основними галузями суспільного життя України тривалий час вирішувались поза її межами, в української еліти склалась стійка схильність до підпорядкування - вітчизняні можновладці не мали досвіду найвищого державного управління, що був конче необхідний на даному етапі. Це призводило до того, що часто рішення приймались за московськими взірцями, а не відповідно до національних інтересів. До того ж спостерігалась певна уповільненість у багатьох діях влади. Російська еліта не мала такої вади. Значна кількість її представників за радянських часів мала стосунок до прийняття загальнодержавних рішень. Крім того, росіяни звикли розглядати колишні радянські республіки як частину сфери свого управління, що часто давалося взнаки у зовнішній політиці РФ стосовно держав "ближнього зарубіжжя", в тому числі й України.
Серед "генетичних" особливостей політичної еліти Росії слід також відзначити переважно вищий рівень професіоналізму. Це обумовлено поширеною в радянський період практикою переведення кращих кадрів до московського центру, а також концентрації там центральних органів влади, передових наукових, дослідних установ, діяльність яких забезпечувалась за рахунок усіх республік. Показовою в цьому аспекті є наявність в Росії цілої школи дипломатії, яку на вітчизняних теренах ще тільки треба було формувати.
Варто згадати також те, що в Росії 1991 року до влади прийшли люди, які брали активну участь у поваленні СРСР та обранні демократичного курсу розвитку. Натомість в отриманні Україною незалежності зовнішні чинники відіграли більшу роль, ніж внутрішні. Саме тому значна частина представників українського істеблішменту сприймала українську державність лише як тимчасове, кон'юнктурне явище, що не має під собою реальної основи, а вибір демократичного шляху розвитку - виключно як популістське гасло, використання якого допомагає долучитися до владних важелів. Крім того, команда політиків на чолі з Б. Єльциним, яка прийшла до влади в Росії, отримала значний досвід боротьби за державність і незалежність у тривалому протистоянні з союзними органами, які продовжували існувати. Це протистояння істотно загострювалось тим, що обидва центри влади в умовах "параду суверенітетів" орієнтувались лише на внутрішні російські ресурси. Натомість українська еліта не отримала досвіду такої боротьби. Коли в Росії ситуація вимагала від керівництва РРФСР власної легітимізації через апелювання до народних мас і набуття досвіду публічної політики - значна частина української партноменклатури отримала владні посади, оминувши такий етап.
Крім того, варто відзначити активнішу позицію російських регіональних еліт на даному етапі. Вона обумовлювалась тим, що в умовах розпаду СРСР процес суверенізації республік певним чином зачепив і автономні республіки РФ. Новій центральній владі доводилося докладати чималих зусиль до утримання автономій у єдиному правовому полі [1, с. 658 - 659]. Ці процеси обумовили підвищення ролі регіональних еліт в Росії вже на початку даного періоду. В Україні ж усі владні повноваження було сконцентровано в столиці, що уповільнювало процес формування повноцінних регіональних еліт.
Неабияке значення також мав вплив традицій державотворення на владні верстви обох держав. Історичний досвід свідчить, що українцям більш притаманна схильність до демократії, тоді як росіяни мають більше традицій авторитарного управління. Як зазначає І. Куколєв, політичне управління в Росії з її складним кліматогеографічним рельєфом і соціально-економічним укладом традиційно вимагає монолітності, закритості елітних груп [9, с. 87]. Ці риси не можуть бути оцінені однозначно позитивно чи негативно. Так, український демократизм, схильність до колективного прийняття рішень безперечно збільшують шанси на побудову держави європейського зразка. Втім, часто ці ж якості стають на заваді консолідації і суспільства і еліт для вирішення суттєвих завдань модернізації. Натомість використання авторитарних методів може стати єдиним шляхом швидкого і ефективного виходу з кризи, що охопила всі сфери суспільства.
Отже, бачимо, що владні верстви Російської Федерації та України мали значну кількість спільних рис, що обумовлено, перш за все, переважанням старої радянської еліти в їх лавах. Цей фактор пояснює певну паралельність розвитку модернізаційних процесів в обох країнах, що особливо чітко простежувалося на початку 1990-х років. Проте низка політичних, економічних, географічних чинників обумовила істотні особливості кожної з цих елітних груп. Така різниця й обумовила розходження модернізаційних траєкторій, якими рухалися держави. Слід визнати, що на момент розпаду СРСР і отримання колишніми його республіками незалежності, за значною кількістю параметрів українська еліта поступалася російській, її потенціал стати суб'єктом реальної модернізації видавався слабшим.
Необхідність модернізації висуває значну кількість завдань перед усіма групами суспільства. Успіх перетворень залежить від спільної роботи усіх його ланок. Проте в умовах перехідного періоду особлива відповідальність покладається саме на представників еліти. Від того, наскільки ефективно і своєчасно вона відповідатиме на зовнішні і внутрішні виклики, значною мірою залежить успіх модернізаційних змін. Ці виклики виникають в усіх без винятку сферах суспільного життя, а брак адекватної відповіді на них може спричинити кризові явища, що загальмують увесь реформаційний процес, призведуть до
Loading...

 
 

Цікаве