WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Проблеми законодавчого врегулювання процесів розвитку Воєнної організації держави - Реферат

Проблеми законодавчого врегулювання процесів розвитку Воєнної організації держави - Реферат

невійськовий характер. Все це вимагало створення Державної прикордонної служби на базі Прикордонних військ. Формування цієї структури розпочалося згідно з прийнятим 3 квітня 2003 року Законом України "Про Державну прикордонну службу України".
Удосконалення Цивільної оборони відбувалось за рахунок створення Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи на базі Мінчорнобиля України і республіканського штабу Цивільної оборони - відповідно до Указу Президента України від 28 жовтня 1996 року. З метою підвищення рівня захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, створення єдиної державної системи запобігання і реагування як у мирний час, так і в особливий період, 25 липня 2002 року Указом Президента України було затверджено Державну програму перетворення військ Цивільної оборони України на Державну службу цивільного захисту, яка була розрахована на період до 2012 року. А вже 5 березня 2004 року було затверджено нове Положення "Про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи".
Отже, згідно з чинним законодавством, на сьогодні в Україні структурно сформовано Воєнну організацію держави, яка включає Збройні Сили України, Внутрішні війська МВС України, Державну прикордонну службу України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій, Службу безпеки України та інші військові формування, утворені відповідно до законодавства України. Сучасні зміни в геополітичному просторі вимагають постійного вдосконалення системи забезпечення безпеки національних інтересів України, що викликає необхідність функціональних та структурних коректив як Воєнної організації держави в цілому, так і її компонентів.
Та все ж низка невирішених питань, що стосуються створення надійної системи захисту національних інтересів України, не дозволяє вважати цей процес логічно завершеним.
Враховуючи скрутне економічне становище країни, автор пропонує розглянути лише ті питання, вирішення яких не потребує значних додаткових капіталовкладень.
На нашу думку, однією з основних проблем у цій сфері є невизначеність ієрархії нормативно-правових актів. Як вважають фахівці, існує певна послідовність формування нормативно-правового фундаменту національної безпеки (НБ). Вона має такий вигляд: Концепція НБ - Доктрина НБ - Стратегія НБ [11]. Наш випадок: 1993 року було прийнято, а 2004 року уточнено Воєнну доктрину України, тоді як Концепцію національної безпеки затверджено лише 1997 року (її скасовано Законом "Про основи національної безпеки України" 2003 року).
На час прийняття Воєнної доктрини ще не було ухвалено Конституції України, законодавчо не визначено ні національних цінностей та інтересів, ні, відповідно, ймовірних загроз у процесі їх реалізації. Як вважає Г. Ситник, "у 1993 році було б логічніше схвалити на законодавчому рівні не Воєнну доктрину, а основні напрями, цілі та завдання державної політики у воєнній сфері, визначити концептуальні ідеї військової реформи…" [12, с. 232]. Наслідок: нечіткість визначення воєнних загроз національним інтересам України призвела до багатьох прорахунків при формуванні структури та функцій як ВОД, так і її структурних компонентів.
Іншою проблемою оптимізації сфери воєнної безпеки є низька життєздатність нормативно-правових актів. Це обумовлюється тим, що більшість їх приймається із запізненням, а чинні уточнюються несвоєчасно. Тому багато таких документів не відповідають сучасним реаліям. Прикладом може бути Воєнна доктрина 1993 року, яка проіснувала до липня 2004 року. Вона проголошувала нейтральний, позаблоковий статус держави, тоді як політичне рішення щодо інтеграції України в НАТО було прийнято 2002 року, а законодавчо закріплено в новій редакції Воєнної доктрини лише 2004 року. Іншими словами, нормативний документ, який повинен регламентувати той чи інший процес, з'являється внаслідок цього процесу (наприклад, Державна програма будівництва та розвитку ЗС України 1997 року).
Нечіткість законодавчої бази призводить до таких серйозних проблем у сфері воєнної безпеки, як те, що не створено централізованого управління Воєнною організацією держави. Так, у Законі "Про основи національної безпеки України" 2003 року сказано, що Воєнна організація держави - це сукупність органів державної влади і військових формувань, що вже є нонсенсом. Адже термін "організація" передбачає не тільки сукупність елементів, але й стійкі зв'язки між ними та централізоване управління. В нашому випадку ВОД не має централізованого управління, оскільки Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил є Президент України, який здійснює керівництво у сфері національної безпеки та оборони держави, але не є Верховним Головнокомандувачем Воєнної організації. Водночас керівники інших силових структур входять до складу Кабінету Міністрів - вищого органу в системі виконавчої влади, яким керує Прем'єр-міністр [1, с. 16 - 41]. Інакше кажучи, не можна зрозуміти, хто керує ВОД.
Якщо ж немає єдиного керівництва організацією, то як вона може повноцінно функціонувати? Більше того, ВОД України реально не може розглядатися як єдина структура, а точніше - система, з усіма наслідками, які з цього випливають.
Оскільки головним завданням ВОД є реакція на воєнні загрози національним інтересам України, то для його реалізації необхідна злагоджена діяльність усіх її компонентів, а без єдиного керівництва всією структурою це неможливо. Згідно з чинною законодавчою базою, ця проблема вирішується за рахунок прийняття того чи іншого нормативного документа, який регламентує діяльність силових структур відповідно до конкретної ситуації.
Так, у Воєнній доктрині України 2004 року зазначено, що "в особливий період стратегічне керівництво Збройними Силами України, іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами Президент України здійснює через ставку Верховного Головнокомандувача (у разі її створення), робочим органом якої є Генеральний штаб Збройних Сил України…". Згідно з цим документом, "головним військовим органом з питань планування оборони держави, управління застосуванням Збройних Сил України, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони іншими військовими формуваннями та правоохоронними органами... у межах, визначених законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України є Генеральний штаб Збройних Сил України".
Законом України "Про оборону" від 5 жовтня 2000 року чітко регламентовано, що у сферіпідготовки до оборони країни силові структури ВОД свою діяльність узгоджують з Генеральним штабом ЗС України, під його керівництвом здійснюють планування оборони та беруть участь у створенні єдиної системи управління на особливий період. Що ж стосується особливого періоду, то органи управління, з'єднання, частини та установи інших військових формувань підпорядковуються відповідним органам військового управління ЗС України в порядку, визначеному Генеральним штабом. Аналогічно регламентується й діяльність силових структур ВОД під час протидії іншим загрозам (див. Закон України "Про боротьбу з тероризмом") [13, с.
Loading...

 
 

Цікаве