WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Правовий статус опозиції - Реферат

Правовий статус опозиції - Реферат

Головна різниця між ними полягає в тому, що для системної опозиції, разом з усіма вище згаданими ознаками, характерне сприйняття влади і провладної більшості як конкурента. Тоді як для позасистемної опозиції - як ворога. Тож свідченням розвитку парламентаризму і політичної культури в країні є переведення опозиції з позиції "ворога" (що досі характерно для України скоріш через ще радянські уявлення про чіткий розподіл на "наших" і "ворогів") у станконструктивного опонування владі. Тобто - в системну опозицію. І виконання цієї функції зміни статусу і характеру опозиції має бути покладене на законодавство. Оскільки, внаслідок молодості нашої держави та недостатній досвід демократичного парламентаризму, ми ще не маємо усталених політичних традицій, звичаїв, культури.
Інша характерна ознака сучасної політичної опозиції у західних демократичних країнах - її персоніфікований характер. Тобто, в політичних системах, в яких опозицію можна кваліфікувати як коопераційну (ФРН, Італія, Греція, Іспанія, Португалія, скандинавські держави, більшість колишніх центральноєвропейських посткомуністичних держав та ін.), стосунки між владою й опозицію сьогодні засновані не стільки на розходженнях у програмах, скільки на рівні особистостей.
Історично першою склалася англійська модель, характерною рисою якої можна, мабуть, вважати надання статусу "Опозиції його Величності" не будь-якій політичній партії, що не взяла участі у формуванні органів влади, але лише тієї, яка теоретично спроможна самостійно сформувати уряд. На що, власне кажучи, вона і претендує. Ця Вестмінстерська, як її називають, традиція була поширена також на Австралію, Ірландію, Канаду, Нову Зеландію. На таку парламентську опозицію покладається так звана функціональна "тріада": контроль, критика, альтернатива. Лідер опозиції, який формально затверджується головою держави - королевою, отримує додаткову платню. Опозиційна партія формує "тіньовий кабінет". Існує також традиція обов'язкового представництва у парламентських комісіях депутатів як більшості, так і опозиційної меншості. (Цікаво, що Спікер у Великій Британії не має права брати участь у партійній роботі. Більше того - приватно зустрічатися зі своїми однопартійцями).
Проте з такого розподілу на "партію влади" і "партію опозиції" зовсім не випливає, що представники інших політичних партій, які пройшли до парламенту, але не взяли участі у творені влади, не мають жодних прав. Наприклад, існує традиція резервування певних днів для дебатів, тематика яких визначається лідерами двох найбільших опозиційних партій.
Своєрідні традиції історично склалися в США, які також вважаються країною з класичною двопартійною системою. Перш за все треба підкреслити, що в США (де більше прийнято вживати терміни "більшість" і "меншість", а не опозиція) головне - це розподіл не між партіями, а між органами влади. Законодавство США не оперує поняттям "права партії", там говориться про "права депутата". Більше того, президент не має гарантованої підтримки ні в Сенаті, ні в Конгресі навіть серед представників своєї партії. Він взагалі може виявитися обраним від партії меншості і, таким чином, опинитися в опозиції до парламенту.
Поряд з посадами і визначеними обов'язками як для представників більшості, так і меншості, в Конгресі існує правило включення до складу кожного комітету незалежних конгресменів і представників другорядних партій [7]. Але кількість цих місць у комітетах і підкомітетах визначається більшістю. В дебатах половина часу традиційно віддається представникам меншості. Конкретно перелік промовців при цьому визначається її лідером. У сенаторів взагалі немає обмежень виступу в часі. Чим представники меншості часто користуються для блокування роботи Сенату.
У німецьких землях нова модель безпосередньої інституалізації опозиції з'явилася в 1970 - 1990-х роках. Виникли різні форми регулювання цього питання. Зокрема, можна назвати такі основні норми:
1. Опозиція є важливою складовою парламентської демократії (Берлін, Гамбург, Шлезвіг - Гольштейн, Саксонія, Тюрінгія).
2. Забезпечення рівних можливостей більшості й опозиції (Берлін, Меркленбург - Передня Померанія, Нижня Саксонія, Саксонія - Ангальт, Саксонія, Шлезвіг - Гольштейн, Тюрінгія).
3. До цілей опозиції належать:
а) критика програми та дій влади (Гамбург, Мекленбург - Передня Померанія, Шлезвіг - Гольштейн);
б) творення політичної альтернативи (Гамбург, Шлезвіг - Гольштейн).
4. Окреме фінансування опозиції (державою) (Нижня Саксонія, Саксонія- Ангальт, Тюрінгія).
5. Формальне визначення опозиції: фракції і депутати, які не підтримують уряд (Мекленбург - Передня Померанія, Нижня Саксонія, Саксонія - Ангальт) [8].
Але ні Конституція Німеччини, ні регламент Бундестагу в принципі не оперують поняттями "більшість парламенту", "фракція уряду" чи "опозиція" [9].
Найбільше прав закріплено за опозицією в Конституції Португалії, прийнятій після революції 1974 року. Їй, зокрема, надається право на систематичне одержання інформації про перебіг справ, важливих для громадської думки. Опозиція має також гарантії на представництво, згідно з чисельністю фракції, у парламентських комісіях, обов'язкове її заслуховування при формуванні порядку денного, право вимагати обговорення під час кожної сесії. Крім того, португальський парламент прийняв два закони: від 5 серпня 1977 року про правовий статус опозиції та від 5 вересня 1986 року про гарантії права опозиційної партії на виступ [10]. Слід зауважити, що, мабуть, через свою демократичну радикальність, португальська модель не одержала прихильників за межами країни.
У Польщі також є норми, завдяки яким опозиція має певні повноваження. Зокрема, у Сеймі є так званий Конвент Сеньйорів (Рада старійшин), до складу якого входять голови усіх фракцій, в тому числі й опозиційні. Більше того, скликається ця Рада на вимогу будь-кого з її членів.
У багатопартійній Литовській Республіці зміст, що вкладається у термін "опозиція", і права опозиції визначаються у Статуті Сейму. Зокрема, "опозиційними вважаються такі фракції (або коаліції), у політичних деклараціях яких (оголошених у Сеймі) викладені положення, що відрізняються від прийнятих більшістю Сейму (більшістю Сейму вважаються фракції, загальне число яких перевищує половину загальної чисельності Сейму, і які підписали декларацію про спільну діяльність або договір про коаліційний уряд)". Оголосити себе опозиційними можуть також "фракції або коаліції членів Сейму, які не погоджуються з програмою уряду" [11].
Серед прав, закріплених за
Loading...

 
 

Цікаве