WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Пріоритетні напрямки оптимізації національно-державницької самосвідомості в Україні - Реферат

Пріоритетні напрямки оптимізації національно-державницької самосвідомості в Україні - Реферат

аналітики не без підстав відзначають, що, попри зміст першої статті Конституції України, ми так і не усвідомили: що, власне, ми будуємо, яка саме Україна нам потрібна? Щоб переконливо відповісти на ці запитання, треба насамперед визначити "точку відліку" у вигляді тієї безумовної національної, соціальної і громадянської цінності, яка була б близькою і зрозумілою переважній більшості суспільства. Адже якщо задекларована цінність буде близькою і зрозумілою, скажімо, лише незначній частині нації, то вона виявиться у функціональному плані недостатньо ефективною і неспроможною об'єднати людей для досягнення відповідної мети. Якщо ж така цінність буде близькою значній, але не переважаючій частині нації, то вона обов'язково викличе розкол у суспільстві. З іншого боку, замість ідеології, що не спрацьовує, почне функціонувати соціокультурний механізм заміщення ідеології змістом ментальності [3], що ми нині й спостерігаємо в Україні.
Іншими словами, усвідомлене перспективне цілепокладання, як одна з історичних передумов такого ж усвідомленого перспективного державного будівництва, можливе лише в тій мірі, в якій таке цілепокладання і таке будівництво грунтуватимуться на задекларованих національних, соціальних і громадських цінностях, що виступають у ролі державотворчої ідеї, національної ідеї.
Але постає питання: що ж становить собою така цінність? Та не що інше, як ідеологему загальнонаціонального масштабу функціонування. В свою чергу, будь-яка ідеологема набуває дійового існування та істотного значення лише в контексті розгорнутої системи ідей. Це означає, що державотворча ідея, задекларована як домінантна загальнонаціональна цінність, повинна, по-перше, ґрунтуватися на переконливих аргументах, по-друге, набути таких форм інтерпретації, які будуть близькі й зрозумілі переважній більшості представників національної спільноти, і, по-третє, її треба донести до цієї переважної більшості. І ще один важливий момент: така ідеологія можлива лише у вигляді функціонування обґрунтованої, розшифрованої, але не насаджуваної примусово ідеологеми та системи ідей, яка її супроводжує.
В наш час мусимо констатувати, що широко розповсюдженої і закріпленої в самосвідомості представників нації такої ідеї ще немає. Але це той потенціал, до якого ми повинні звернутися як до важливого фактора оптимізації функціонування національної самосвідомості і державотворення. З нашої точки зору, національна ідея покликана виконати щонайменше п'ять соціально-мобілізуючих функцій:
· визначити місце нації у глобальному просторі та часі, тобто її національний хронотоп;
· узасадничити витоки нації та її історичні ідентифікатори;
· обґрунтувати загальносуспільну стратегію розвитку і зрозумілий та достатньо привабливий образ як близького в часі, так і віддаленішого майбутнього;
· віднайти зв'язки між загальноприйнятими національними цінностями та цінностями кожної із соціальних груп зокрема і, так само, із загальнолюдськими цінностями, забезпечивши в такий спосіб найголовнішу потребу національної безпеки - внутрішній та зовнішній вектори порозуміння й злагоди;
· надати передбачуваності діям влади і обґрунтувати право владних структур на керування суспільством і зовнішню репрезентацію нації.
Будь-яка ідея - це ідея певної цілісності, єдності в багатоманітності. І навпаки: будь-яку цілісність узасадничує провідна ідея. Оскільки справжня національна єдність багато в чому зводиться до свідомих самообмежень, то напрошується висновок: самоорганізація та самообмеження в інтересах самовиживання характеризують притаманний конкретній нації рівень культури як певної історично визначеної цілісності.
Водночас цей рівень визначає актуально й потенційно можливі для даного суспільства і даної держави права та свободи як внутрішні, так і зовнішні. Чим вищий рівень національної самосвідомості і чим "ідейнішою" вона є, тим менше доведеться докладати зусиль і впливів для підтримання її цілісності та обмеження свободи, втраченої інтегрованими в ціле частинами-елементами. Отже, смислом національної самосвідомості є усвідомлення людиною того, що, набувши національного статусу, вона істотно обмежила свою свободу бути "громадянином світу". Але водночас така людина мусить усвідомити істотні переваги, яких їй надає національна приналежність. І не лише у сенсі суто матеріальному, а, що найголовніше, у сенсі духовному.
Національна самосвідомість, збагачена національною ідеєю, - це необхідна передумова "зцілення" загальносуспільного та особистісного духовного здоров'я. Так само, як людина не помічає повітря, яким дихає, поки його вдосталь, як не помічає вона здоров'я, коли не хворіє, у здоровому суспільстві малопомітними є об'єднавчі загальносуспільні ідеї. Зате завжди відчувається їх дефіцит.
Треба обов'язково наголосити на тому, що до вищого смислу національної ідеї - незалежності та суверенності нації - можна дійти лише в діалоговому режимі, оскільки суверенна нація - це не маса людей, які проживають на спільній території та здобулися на власну державу. Це єдність у багатоманітності людей, які прагнуть бути особистостями, усвідомили громадянську гідність та свою співзалежність. А отже ідентифікують себе не лише із власним "Я", але також із колективним "Ми", яке відрізняється від різнорідних "Вони". Зовсім не йдеться про таку утопічну ситуацію, коли раптом усі прагнутимуть стати національно свідомими особистостями. Але без певної критичної маси таких "пасіонарних" особистостей важко говорити про існування нації. У цьому розумінні національна самосвідомість егоцентрична (радше - персоноцентрична) у позитивному значенні цього слова. Вочевидь, вона починається із заперечного моменту "Ми - не Вони", хоча закінчуватись має самостверджувальним і самодостатнім "Ми - це Ми". І це самодостатнє твердження не є тавтологією. Бо справжній носій національної самосвідомості сприймає національне "Ми" як низку самосуперечливих рефлексій: у постійному їх співвіднесенні з особистісним "Я" та численними референтними "Ми", до яких себе прилучає. Отже, такий виразник національної ідеї виправдовуватиме приналежність до національного "Ми" не безоглядно-апологетично, а самокритично.
Лише така здорова національна самокритика є запорукою саморозвитку національної ідеї та відвернення загрози її змертвіння. У цьому розумінні національна самосвідомість з національною ідеєю є стрижневою у соціально-культурній імунній системі, спроможній відрізняти "своє" від "чужого" та берегти національний організм від "інфектів", небезпечних для його здорового самовиживання та саморозвитку.
Разом з тим, у певних здорових межах національному організмові мусить бути притаманна імунологічна толерантність, тобто здатність до інноваційних запозичень, необхідних для того ж таки саморозвитку. Адже із біології відомо, що будь-якому організмові, сформованому у штучно-стерильному довкіллі (гнотобіонті), загрожує втрата здорової опірності внаслідок детренованості імунітету.
Такимчином, наголошуємо на життєвій необхідності
Loading...

 
 

Цікаве