WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Пріоритетні напрямки оптимізації національно-державницької самосвідомості в Україні - Реферат

Пріоритетні напрямки оптимізації національно-державницької самосвідомості в Україні - Реферат


Реферат на тему:
Пріоритетні напрямки оптимізації національно-державницької самосвідомості в Україні
Світова історія знає чимало прикладів того, як політичні запозичення іноземного досвіду, нехай і прогресивного, не лише не сприяють досягти бажаної мети, а навпаки - можуть навіть погіршити становище країни. В сучасних умовах, коли глобалізація поступово уніфікує виробництво, політичний менеджмент не може залишити поза увагою традиції та звичаї народів, ігнорувати етнічно багатобарвну картину світ і, в першу чергу, стиль світосприйняття, ціннісне ядро, ментальні настанови тієї нації, до якої він прагне застосувати власні поради та заходи. Як писав Г. Лебон, "в політичних установах найочевидніше проявляється влада расової душі" [1, с. 32]. Більше того, "установи народу складають вираз його душі, і… якщо йому легко буває змінити їх зовнішність, то він не може змінити їх підвалини" [1, с. 55]. У цьому ж плані висловлювався і М. Данилевський: "Політичні форми, вироблені одним народом, власне тільки для одного цього народу і придатні" [2, с. 70].
Метою цієї статті є спроба виявити пріоритетні напрямки впливу на самосвідомість української нації, які б сприяли оптимізації процесу державотворення в Україні.
Для трансформації всієї системи внутрішньонаціональних відносин необхідна радикальна зміна як властивостей окремих її елементів, так і самого середовища, в якому вони діють. Але ця системна цілісність є результатом (чи етапом) тривалого і складного процесу розвитку, тоді як подібні реформи обмежені у часі (тривалості впливу) і просторі (глибині проникнення у систему відносин). Тому результатом тотальної "перебудови" основ може стати не оптимізація функціонування, а руйнація зв'язків між складовими елементами національної системи та її подальша остаточна анігіляція. Інакше кажучи, оптимізація державотворення в межах певної національної спільноти може відбуватися лише тоді, коли вона виходитиме з особливостей сформованої у ній системи внутрішньонаціональних відносин, а не з відірваних від реалій умоглядних конструкцій, нехай і скопійованих з найкращих іноземних зразків. Нав'язування принципово нових стереотипів поведінки не тільки зробить менш ефективним функціонування всієї системи таких відносин, але й поставить під сумнів саме її існування.
Хоча нація і є відкритою системою, але ж вона, як і будь-яка природна цілісність, у процесі власної трансформації практично завжди спочатку використовує внутрішні ресурси, доповнюючи їх у разі необхідності зовнішніми. Тому національна самосвідомість, насамперед в особі її генеруючого ядра - національної еліти, покликана в державотворчому процесі орієнтувати націю на інтенсифікацію передусім власних ресурсів. Сформовані на цей час у світі реалії загальноцивілізаційної ситуації вимагають від керівництва будь-якої держави, від еліти нації розуміння того, що на певний момент головним чинником внутрішньодержавних і міждержавних відносин є власна національна сила їх суб'єктів. Вона виявляється на культурному, інформаційному, політичному, економічному, фінансовому, військовому та інших рівнях суспільної дійсності.
Хвороба відчуття національної неповноцінності у політичному сенсі особливо небезпечна - насамперед тим, що поступово значна частина загалу і політичного проводу нації звикає не лише до свого упослідженого становища, але й до того, що без чужої допомоги він не спроможеться ані боротись, ані жить. А це породжує ілюзорні надії то на всезрівнюючий соціалізм, то на іноземну допомогу. Національна консолідованість держави не може залежати лише від зовнішніх умов як вияву впливу чужої волі. Зовнішній фактор (наприклад, кредити, членство у міжнародних організаціях тощо) можна ефективно використовувати, але він ніколи не стане фундаментом національної могутності. Нікому ще не вдавалося стати сильним, використовуючи чужу силу. Чужа сила завжди була, є і буде другорядним фактором у вирішенні нагальних проблем. І не більше того.
Набуття власної сили вимагає від її потенційного носія самоповаги, впевненості і почуття єдності нації, що, насамперед, фіксується у націй з високим рівнем національної самосвідомості. Як свого часу зазначав М. Данилевський, "жалюгідна доля того народу, який… немовби змушений якщо не говорити, то думати: я люблю свою вітчизну, але повинен зізнатися, що користі з цього немає ніякої. Під таким зовнішнім політичним патріотизмом приховується гіркий сумнів у самому собі, приховується усвідомлення жалюгідного банкрутства. Він немов би говорить собі: я нічого не вартий, в мене потрібно вкласти силу і вдихнути дух ззовні…" [2, с. 66].
Лише мобілізація внутрішніх (духовних, інтелектуальних, фізичних, природних) ресурсів нації може створити передумови для набуття національної сили та могутності. Такі мобілізаційні процеси неможливі без загальнонаціональних зусиль, копіткої, напруженої, цілеспрямованої роботи задля утвердження інтеграційних чинників нації: мови, історичної і культурної спадщини тощо.
Першим та, на наш погляд, найважливішим чинником оптимізації національно-державницької самосвідомості є формування власної еліти, яка б була у змозі вербалізувати все розмаїття якостей нації, репрезентувати їх та постійно корегувати зміст національної свідомості. Багатостороння самореалізація будь-якої нації, в тому числі й у сфері державотворення, можлива лише тоді, коли її еліта розглядає себе як іманентну, тобто як персоніфікацію свідомої сили нації, як чинник національного самоутвердження, національної самосвідомості. Відтак у жодному випадку еліта не має бути залежною (у будь-якій формі) від зовнішніх сил (нині ці сили репрезентовані надто потужними фінансово-політичними колами, що часом мають транснаціональну природу і намагаються адаптувати світ шляхом його абсолютної універсалізації відповідно до свого прагнення абсолютної, універсальної влади).
Другим важливим моментом ефективності державотворення є усвідомлення нацією консолідуючого парадигмального вектора перспективного цілепокладання. Закріплення його у самосвідомості дає можливість створювати єдині підходи до осмислення та оцінки стану справ нації, прогнозувати стратегічні напрямки її розвитку. Йдеться про наявність національної ідеологічної концепції, певної практичної свідомості нації, спрямованої на її самореалізацію, в тому числі й у сфері державотворення.
Оскільки таких цілеспрямованих і продуктивних устремлінь у галузі національної ідеології та ідеології державотворення у нас практично й досі не існує, то це негативно позначається і на внутрішній, і на зовнішній політиці країни.
Слід відразу уточнити: в даному разі йдеться не про доцільність чи необхідність повернення до феномена комуністичної моноідеології або створення якогось його замінника. Нас цікавить принципово інший, фундаментальний аспект розгляду ідеології, як явища, ідеології, як своєрідного консолідуючого в масштабах держави парадигмального вектора.
Розглядаючи причини, що зумовили певну дискредитацію "ідеологіїнезалежності" в Україні,
Loading...

 
 

Цікаве