WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Пояснювальна записка до проекту Закону України „Про Основи державної етнонаціональної політики” (пошукова робота) - Реферат

Пояснювальна записка до проекту Закону України „Про Основи державної етнонаціональної політики” (пошукова робота) - Реферат

можуть вважатися корінними народами, тобто вони звичайні національні меншини. Тимчасом, в Україні проживають етнічні групи, які хоча й мали у глибокій давнині етнічні батьківщини, нині території їх етногенезу входять до складу інших держав, з якими ці групи не є етнічно тотожними. Ці групи фактично вже не мають ні етнічних батьківщин, ні етнічно тотожних держав. Тому ніщо не заважає їм "самоідентифікуватися" як "корінні народи", чого, власне, їхня еліта й прагне. До таких етносів належать, приміром, роми (цигани), чиє втрачене генетичне коріння формувалося на території Індостану. Хоча з позиції і етнології, і правознавства немає підстав ідентифікувати ромів ні як корінний, ні як автохтонний народ України.
Іншим етнічним групам також не можна заборонити відмову від визнання їх етнічної спорідненості з населенням певної національної держави (якщо визнати, що національні в етнічному сенсі держави взагалі існують) для набуття ними статусу "корінних народів" з відповідним обсягом особливих прав. Адже визнання наявності у спільноти етнічно тотожної їй національної держави, згідно з логікою Конвенції МОП №169, також має бути результатом самоідентифікації самої спільноти.
Приміром, чимало росіян України вважають, що вони не тотожні росіянам Росії, і при цьому заперечують проти віднесення їх до національних меншин України. В разі їх самоідентифікації як "корінного народу" навряд чи можна буде відшукати грунтовні аргументи, щоб відмовити їм у такому праві: адже кордони етнічної батьківщини росіян чітко не окреслені, а Російська Федерація, попри першу частину своєї назви, не може бути ідентифікована як етнічна російська держава.
Подібно до росіян Слобожанщини і Півдня України, у свідомості болгар та гагаузів Буджацького степу, румун і молдован Буковини, греків Приазов'я, угорців Закарпаття панує переконання, що вони є корінними етносами місць свого компактного проживання. Важко сподіватися на швидкий успіх спроби переконати їх у протилежному, пояснюючи відмінності в застосуванні поняття "корінний народ" для означення правового статусу спільноти, а поняття "етносу-автохтона" - як поняття науки етнології.
Ще в серпні 1996 року, невдовзі після ухвалення чинної Конституції України, науковці звертали увагу колег і політиків на вірогідність негативних наслідків введення в Основний Закон термінів, які інституювали різні форми групової етнонаціональної ідентичності населення України поряд з ідентичністю громадянською. Зазначалося, зокрема, що запровадження в правовий дискурс словосполучення "корінні народи" спричинить прагнення здобути статус "корінного народу" кількома етнічними спільнотами України, а це може призвести до конфліктних відносин між претендентами на цей статус та між ними і державною владою [5]. Висловлений тоді прогноз не був позбавлений слушності. Статус "корінного" народу дедалі більше приваблює частину представників українського поліетнічного загалу. Вияви цього мають місце зокрема тому, що не тільки частина політичних активістів етнічних спільнот України, а й деякі представники наукової громадськості та державних органів, які мають право законодавчої ініціативи, ототожнюють етнологічні терміни "автохтонний народ" та "автохтонна меншина" з правовим терміном "корінний народ". Принаймні, до Державного комітету України у справах національностей та міграції надходять численні звернення від представників національних меншин, в яких порушуються питання щодо надання їхнім спільнотам статусу "корінних народів" або "автохтонних". Йдеться про етнічні групи євреїв, угорців, ромів, румунів, греків, німців, вірмен, болгар, поляків, гагаузів та інших, які, у відповідності з досвідом міжнародного права, на теренах України насправді не можуть називатися народами й віднесені до категорії меншин. Вірогідно, не без впливу таких звернень у Держкомнацміграції все ж було розроблено проект Закону України "Про статус корінних (автохтонних) народів України", чинність якого пропонувалося поширити на громадян України білоруської, болгарської, вірменської, гагаузької, грецької, єврейської, караїмської, кримськотатарської, кримчацької, молдовської, польської, російської, румунської, словацької, угорської, чеської національностей [6]. Відповідно, особи інших національностей, що прибули й прибуватимуть в Україну внаслідок міграційних процесів, мали ідентифікуватися як "звичайні", а не корінні меншини.
Насправді ж "автохтонними народами" України можна називати лише етнічних українців, кримських татар, караїмів і кримчаків - 4 спільноти, етногенез яких відбувався на території їх теперішнього проживання. Названі у законопроекті українські білоруси, болгари, вірмени, греки, євреї, молдовани, поляки, росіяни, словаки та чехи є діаспорою відповідних народів, які живуть в державах на своїх історичних землях поза межами України. Населення України згаданих національностей у правовому сенсі є національними меншинами Української держави. І тільки до деяких з них, таких, наприклад, як румуни Чернівецької області та угорці Закарпаття, є підстави застосовувати поняття "автохтонні національні меншини" - не через їх укоріненість в Україні внаслідок тривалого тут проживання, а саме з огляду на специфіку їх етногенезу. Однак "корінними народами" в етнологічному і правовому сенсі вони також не є.
І все ж еліта та політичні активісти багатьох етнічних спільнот продовжують домагатися законодавчого надання цим спільнотам особливих статусів з особливими правами, в тому числі статусу корінного народу.
Тим часом, за власним визначенням розробників проекту Декларації Організації Об'єднаних Націй про права корінних народів, у цьому документі колективні права викладені по-новому, вони "розглядаються такою мірою, яка є безпрецедентною для міжнародного права в галузі прав людини" [7]. Такою ж безпрецедентною для міжнародного права мірою колективні права корінних народів формулює й Конвенція МОП №169.
Чи суперечать подібні новації концептуальним засадам ратифікованої Україною у грудні 1997 року Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин, де права меншин передбачено захищати не як власне колективні права, а "шляхом захисту прав окремих осіб, які до таких меншин належать"? На це запитання можна буде відповісти лише після прийняття ООН остаточного тексту згаданої Декларації, яка поки що існує в проекті. Втім, Декларація не матиме обов'язкової сили для держав - на відміну від вищеназваної і вже ратифікованої Україною Рамкової конвенції, яка є юридично зобов'язувальною для країн-підписантів. Такою ж зобов'язувальною є Конвенція МОП №169. В разі її ратифікації парламентом в українське правове поле можуть бути впроваджені ваємозаперечуючі принципи, а відтак неминуче виникне правова колізія.
Законодавство країни не може будуватися на двох пріоритетах, які заперечують одне одного. Або пріоритет прав особи, або пріоритет прав групи. Якщо ж український законодавець віддасть перевагу останньому, в сфері етнонаціональних відносин
Loading...

 
 

Цікаве