WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Українська наука про політику. Спроба оцінки потенціалу (пошукова робота) - Реферат

Українська наука про політику. Спроба оцінки потенціалу (пошукова робота) - Реферат

десять.
Отже, беручи до уваги дослідження об'єктивних параметрів двох згаданих груп вчених, слушно, на мою думку, визнати, що репрезентована ними вітчизняна наукова спільнота політологів сьогодні насправді перебуває в процесі становлення. Фахівці з ваківськими дипломами кандидатів та докторів політичних наук і дотепер перебувають у суттєвій меншості. Більшість складають фахівці з філософії (зі значною часткою тих, хто ще за часів СРСР спеціалізувався в "науковому комунізмі"), з історичних та юридичних наук тощо. Неважко зрозуміти, що марксистсько-ленінський вишкіл старшої частини кадрового корпусу не може бути здоланий "за одну ніч", явно чи неявно він ще не один рік впливатиме на зміст та методологію наукових досліджень, викладання політології у вищих навчальних закладах.
Основна маса докторів політичних наук працює в Києві. Ця обставина визначає не тільки відносно вищий рівень столичної політичної науки, а й значніші темпи становлення локальної наукової спільноти, особливо через поповнення його пострадянськими політологами з повноцінною фаховою освітою [7].
За винятком Києва, на право стати центрами вітчизняної політичної науки сьогодні можуть претендувати Сімферополь, Харків та Львів.
Більша частина вітчизняних політологів сконцентрована в освітянській сфері, причому за межами столиці перевага освітян абсолютна. З урахуванням наявних обсягів навчального навантаження та рівня зарплатні професорсько-викладацького складу навіть у національних нестоличних університетах, важко очікувати тут швидкого переходу до визнаних у світі стандартів проведення досліджень і викладання.
І останнє, але не останнє за значенням. Обидва об'єкти цього case study сталися за фінансової підтримки міжнародного фонду "Відродження", фонду "Євразія" та посольства США в Україні. Я не впевнений, що без такої підтримки ці заходи, особливо травневий, взагалі б відбулися. В цьому плані особливість процесу становлення національної політичної науки визначається ще й недостатністю регулярного внутрішньодержавного фінансування, а тому - значною залежністю від мінливої підтримки ззовні.
На шляху до "власне політичної науки"
Заходи, які ми розглядаємо, були об'єднані спільною проблематикою, але відрізнялися не тільки складом учасників, а й акцентами роботи.
Січневий "круглий стіл" за програмою мав три секції. Перша - "Стан політичної науки в Україні та її викладання" (співдоповідачі - професор О. Габріелян з Таврійського університету та доцент С. Кисельов з НаУКМА, диспутант - професор О. Гарань з НаУКМА); друга - "Досвід розвитку і функціонування політичної науки за кордоном" (співдоповідачі - старший викладач О. Клименко та доцент Т. Голиченко з НаУКМА, диспутант - професор Вікі Хеслі з університету штату Айова); третя секція мала назву "Політична наука і політична практика" (співдоповідачі - провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ О. Дергачов та доцент О. Дем'янчук з НаУКМА, диспутант - спеціальний кореспондент телеканалу "1 + 1" Є. Глібовицький).
За моїми спостереженнями, головною на "круглому столі" була тема першої секції. А у межах цієї теми співдоповіді та дискусія акцентувалися на питаннях розмежування політології й політичної науки, виявлення можливих резонів і наслідків такого процесу. Вихідну гіпотезу сформулював професор О. Габріелян: сучасна вітчизняна політологія є проміжною ланкою між "ідеологізованим комплексом соціальних наук" та "власне політичною наукою" [8]. Що означає евфемізм "ідеологізований комплекс соціальних наук" - не важко здогадатися на підставі, наприклад, проведеного у попередньому розділі аналізу. А що являє собою політологія?
За свідченням професора С. Наумкіної з Одеси, котра брала участь у травневому зібранні, багато хто, особливо серед представників старшої генерації вчених, вважає, що "політологія - це науковий комунізм сучасного періоду". Цей майже афоризм видається мені не тільки дотепним, а й досить влучним. Дійсно, найпростішим засобом відходу від явно скомпрометованого розпадом СРСР "ідеологізованого комплексу соціальних наук" було відкидання комуністичних цінностей та догм на кшталт визначення всесвітньо-історичної місії пролетаріату або ж неминучості перемоги комунізму. Але у способі світосприйняття та мислення певної частини новонавернених політологів догматизм зберігся, тільки тепер йдеться про неминучість глобальної перемоги не комунізму, а демократії.
Загроза створення чергової "всесильної, тому що вірної" наукоподібної догматики та використання її у недоброякісній "політичній просвіті мас" усвідомлюється багатьма вченими. Це стимулює більш або менш радикальні заклики до вилучення не тільки комуністичних, а й будь-яких цінностей та/або відкидання ідеологічної, просвітницько-пропагандистської функції політології на шляху її перетворення на "власне науку". Проблема цінностей вкрай актуальна, зауважує, наприклад, професор О. Габріелян, проте сама наука поза цінностями в тому розумінні, що цінності перебувають поза раціональним, об'єктивованим науковим знанням, яке мусить піддаватися верифікації [9]. Серед учасників "круглого столу" до ідеї "власне політичної науки" схилялися, наскільки я зрозумів, О. Гарань, С. Кисельов, М. Михальченко, В. Князєв. Разом з тим вони висловили й низку застережень.
Перше застереження полягало у врахуванні природного розщеплення політології на однойменну вузівську дисципліну та "власне політичну науку" як галузь наукових досліджень особливих суспільних інституцій, процесів, відносин. Наукове пізнання та його продукти, в тому числі й у суспільствознавстві, за своїм визначенням насправді мусять не залежати від соціальних цінностей, які значно варіюються в культурному часі-просторі. Проте загальноосвітні суспільствознавчі курси навряд чи десь існують і навряд чи вони мають бути позбавленими певного аксіологічного виміру. Адже їх призначення - здійснювати не лише професійно-освітню функцію, а йвиховувати молоде покоління відповідно до усталених у конкретному суспільстві цінностей! Інша справа, які цінності та у який спосіб пропагувати, кого і як готувати - тут є підстави для дискусій [10]. Але, зауважу ще раз, вони не торкаються доцільності самого аксіологічного виміру єдиного процесу освіти-виховання.
Друге застереження щодо очищення політичної науки від соціальних цінностей випливає з розуміння факту, що будь-яка наука існує у нерозривному зв'язку, з одного боку, з філософією, а з іншого - з відповідною галуззю практичного впровадження наукових досягнень до "структур повсякденності". Сьогодні вітчизняна політологія часто-густо поглинає ці три взаємопов'язані, але різні сфери. Коли ж вони розійдуться, то на місці політології виникне ланцюжок "політична філософія - політична наука - політична технологія" (професор О. Гарань). Суспільні цінності будуть витискуватися з науки до політичної філософії та, принаймні як принципи відбору засобів досягнення цілей, у сферу політичних технологій. "Власне науковець", на відміну від філософа чи політтехнолога, зможе пишатися своєї соціальною незаангажованістю, надлюдською об'єктивністю та раціональністю.
З огляду на прогнозоване розмежування політичної науки і політичної філософії, вимогам доцільності розмежування активності науковця і філософа суперечили непоодинокі заяви учасників "круглого столу" щодо недостатньої кількості філософсько-методологічних праць, які б відповідали потребам подальшого наукового розвитку (О. Гарань, С. Кисельов,
Loading...

 
 

Цікаве