WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Конфліктний вимір етнонаціонального розвитку України (пошукова робота) - Реферат

Конфліктний вимір етнонаціонального розвитку України (пошукова робота) - Реферат

висловити свою повну і абсолютну незгоду з їх твердженням про необхідність заперечення ліберальної доктрини прав людини та застерегти проти закликів щодо усунення її положень з конституцій пострадянських держав. Щодо переробки відповідних міжнародно-правових документів, то це досить слушна ідея, але реалізувати її можна, на нашу думку, лише шляхом доповнення положень про індивідуальні права людини (хай і в їх ліберальному трактуванні) ширшими і чіткішими груповими, колективними правами етнонаціональних меншин. Такого ж доповнення потребують і конституції багатьох держав світу.
Доречно відзначити, що протягом останніх років з'являються публікації, присвячені пошукам нових підходів щодо правового врегулювання етнополітичних відносин та порівняльному аналізові переваг і вад концепції групових, колективних прав етнонаціональних меншин [42].
Підсумовуючи все вище наведене, можна зробити такі висновки.
По-перше, ліберальна доктрина індивідуальних прав людини відіграла і відіграє важливу роль у справі захисту прав людини. Однак її можливості виявилися досить обмеженими у такій не менш важливій справі, як захист прав корінних народів та етнонаціональних меншин.
По-друге, посилюється тенденція, сутність якої полягає в тому, що ліберальна доктрина індивідуальних прав людини зазнає зростаючої критики з боку багатьох суспільствознавців і правознавців не лише незахідних, а й західних країн. Претензії ліберальної доктрини прав людини на універсальність все частіше визнаються міфом, її основні положення вважаються суто західним витвором, а намагання поширити їх у всьому світі розглядаються як нова політико-правова та інформаційна експансія США та окремих їх союзників для встановлення і зміцнення свого світового панування. До того ж, все більше правознавців усвідомлюють, як це давно зрозуміли етнонаціональні меншини, що ліберальна доктрина прав людини розроблялася і використовується для захисту й захищає переважно (а подекуди й винятково) права панівних та домінуючих етнонацій.
По-третє, етнонаціональні меншини, не покладаючись лише на ліберальну доктрину прав людини, посилюють боротьбу за свої групові, колективні права (все частіше, на жаль, вдаючись при цьому до терористичних актів), що активізує і загострює наукові дискусії навколо індивідуальних прав людини та колективних прав етнонаціональних меншин.
Враховуючи нинішню ситуацію і виходячи з потреб забезпечення етнополітичної стабільності в поліетнічних державах і у світі в цілому, було б, на нашу думку, доцільно, по-перше, підтримати ідею про необхідність визнання групових, колективних прав етнонаціональних меншин не лише законодавством окремих країн (як це має місце сьогодні), а й міжнародним правом. По-друге, відмовитися від існуючої практики ранжування і, тим більше, протиставлення індивідуальних прав людини та групових, колективних прав етнонаціональних меншин; по-третє, розпочати конструктивний діалог між прихильниками і опонентами колективних прав, а, по-четверте, посилити пошуки компромісу, найкоротший і найбезпечніший (але, мабуть, найбільш тривалий і складний) шлях до якого пролягає через доповнення індивідуальних прав людини груповими, колективними правами етнонаціональних меншин.
В українському суспільстві етнонаціональна і мовна більшість не співпадає, і це є серйозною етнополітичною проблемою та джерелом можливого конфлікту на мовному грунті. Cоціологічні опитування свідчать про психомовний комплекс "сучасних українців" [20] та наявність "радянської ідентичності" в суспільстві. Так, 2001 року в південних і східних регіонах України радянській ідентичності віддали перевагу відповідно 22,7 % та 26 % опитаних. Орієнтацію на радянську політичну систему виявила більшість опитаних у Донецьку (2001 р.), які ідентифікували себе як "радянських людей" [21]. Все це підтверджує, що мовна біполярність - постійний фактор напруги в Україні. "Мовна карта" в процесі ідеологічної конфронтації перетворюється на чинник міжетнічних конфліктів.
Опитування свідчать, що рідною українську мову вважають 60 %, а спілкуються нею лише 37 % населення. Дослідження вже згаданого КМІС наочно демонструють найбільшу різницю в регіонах [22]:
Вважають себе етнічними українцями Спілкуються українською мовою Назвали рідною українську мову
Схід 59 % 14 % 42 %
Південь 52 % 11 % 48 %
Захід 89 % - 91 %
Виявляється, що на заході етнічних українців менше від тих, хто віддає перевагу українській мові.
Особливо складна ситуація в Криму, де кримський російський рух взяв курс на трансформацію суспільства в кримський народ. З огляду на це та враховуючи російськомовну більшість населення, Крим залишається "російським": 98 % учнів навчається російською мовою [23]. Проросійське населення південно-східних областей України сприймає українську мову тільки як предмет вивчення або як необхідність використання [24].
Опитування Міжнародного інституту соціології в Києві показало, що з 72 % етнічних українців визнають себе українцями 59 %, з 20 % росіян - тільки 11 %. Варіант подвійної національної ідентифікації обрав кожний п'ятий українець і майже кожний другий етнічний росіянин. Українську мову назвали рідною 42 % опитуваних, російську - 43 %.
Водночас наведемо дані, які свідчать про те, що говорити про утиски російської мови немає підстав. 2002 року функціонував 21 мільйон загальноосвітніх навчальних закладів, з них з російською мовою навчання - 1935 (1934,5 тисячі учнів). Навчання українською і російською мовами здійснювалося у 2235 навчальних закладах. Російську мову як предмет вивчало 1807 тисяч учнів. Нині в країні діє 30 російських театрів. У бібліотеках зібрано понад 440 мільйонів примірників літератури російською мовою (55 % загального фонду). За даними Книжкової палати України, 2002 року російською мовою видано 3016 одиниць книг [25]. Отже підстав для побоювання примусової українізації в українському соціумі немає жодних. Міжетнічну напругу може викликати нав'язана агітація переходу до виключного вживання української мови, застосування етнічного "сита" в кадровій політиці, звуження російськомовних каналів масової інформації тощо.
Потенційним конфліктом між Заходом і Сходом загрожуєможливість запровадження російської мови як другої державної. Застосування двох державних мов призвело б до посилення нерівноправності двох мов та до появи "сфер впливу" кожної з них, а відтак і до суспільних антагонізмів. Саме тому державна мова сприймається як важливий чинник етнокультурної ідентифікації та політичної мобілізації суспільства. Якщо дотримуватися міжнародних правових документів (Декларації ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, Європейської хартії регіональних мов та мов національних меншин), то під терміном "російськомовне" населення слід розуміти групу людей, для яких, незалежно від етнічної самоідентифікації, рідною мовою є російська. В Україні це кожний третій її житель практично в усіх регіонах. Компроміс у мовному питанні можна відшукати на основі підходів, запропонованих Європейською хартією регіональних мов та меншин. Вона пропонує широкий діапазон заходів щодо їх підтримки. Але, з іншого боку, цей документ
Loading...

 
 

Цікаве