WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Історичні аспекти становлення виборчої системи України (пошукова робота) - Реферат

Історичні аспекти становлення виборчої системи України (пошукова робота) - Реферат

про членів виборчих комісій усіх рівнів, кандидатів, розташування виборчих дільниць і дати виборів;
е) окремі положення Закону передбачають створення виборчих дільниць у лікарнях, інших закладах, на кораблях, що перебувають у плаванні та, у разі необхідності, за кордоном для громадян країни, які перебувають там.
Згідно із цим Законом, на території України нараховувалось 450 виборчих округів, у кожному з яких обирався один депутат. Чинність виборів у кожному окремому окрузі визначалася за подвійною схемою. Вибори вважалися не дійсними, якщо: а) у них не взяла участі абсолютна більшість виборців округу; б) за одного з кандидатів не проголосувала абсолютна більшість виборців, що взяли участь у голосуванні.
У будь-якому з цих випадків місце у парламенті лишалося вакантним до проведення додаткових виборів. Зрозуміло, що існуючі норми призвели до того, що парламентські вибори в багатьох округах виявилися безрезультатними.
У зв'язку з прийняттям у червні 1996 року Конституції України настав якісно новий етап реформування виборчої системи. Конституція визначила як фундаментальний принцип організації державної влади вільні вибори, а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні - народ як політичну спільність. Таким чином, уКонституції вперше знайшов своє відображення політичний і правовий статус громадянина України як суб'єкта виборчого процесу, а виборча політика і право отримали необхідні для їх збалансованого розвитку і гармонійного існування передумови. Демократичні конституційні вибори і референдум уперше в політичній практиці розвитку і функціонування української державності заклали основу публічно-правовим відносинам між громадянським суспільством, що формується, і державою.
Вибори до Верховної Ради України, що відбулися у березні 1998 року, проводилися за новим Законом "Про вибори народних депутатів України" [15]. Народні депутати обиралися громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Це був крок вперед на шляху формування багатопартійної системи у нашій країні. Закон містить багато нових положень і значно розширює можливості не лише кандидатів у народні депутати, а й виборців.
Також уперше громадяни України обирали не тільки між окремими кандидатами у депутати, а й між політичними партіями. З 450 депутатів парламенту 225 обиралось у одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 - за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій та виборчих блоків у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.
Уперше в Законі було передбачено так зване "позитивне" голосування: у бюлетені виборець не викреслював інших кандидатів, аби залишити одного (якого він підтримував), а робив позначку "плюс" (+) або іншу, що засвідчувало його волевиявлення, у квадраті проти прізвища кандидата у депутати або назви політичної партії чи блоку, за яких він голосував.
Також уперше, згідно з новим Законом, обраним вважався кандидат у депутати, який одержав більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, відносно інших кандидатів, які балотувалися в даному виборчому окрузі.
З 52 зареєстрованих на той час партій участь у виборах взяло 30 партій і виборчих блоків. З них до парламенту пройшло тільки вісім. Жодна з партій не одержала більшості.
Варто звернути увагу на особливості голосування за народних депутатів за партійниими списками, що балотувалися в одномандатних виборчих округах. Вкрай поляризована партійна система та поспішність формування виборчих списків призвели до значної кількості парадоксальних випадків. Так, результати голосування за представників "прохідної" частини виборчих списків окремих політичних партій (ПЗУ, ПСПУ, НДП) в одномандатних округах продемонстрували їхню вкрай низьку популярність.
Таким чином, суспільно-політичні відносини і стан партійної системи в Україні засвідчили неефективність певних принципів змішаної системи виборів і вимагали удосконалення нормативної та процесуальної частини виборчого законодавства. Слід зазначити, що до розгляду та прийняття Закону України "Про вибори народних депутатів України" Верховна Рада протягом весни - осені 1997 року поверталася 13 разів, а в остаточній редакції, після врахування пропозицій і зауважень Президента України, він був прийнятий 14 жовтня 1997 року. Проте в процесі реалізації цей Закон виявився далеким від досконалості через неконституційність понад 20 його положень. Підтвердженням цього стало рішення Конституційного Суду від 26 лютого 1998 року, згідно з яким частина положень Закону "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 року зі змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 11, 25 та 30 грудня 1997 року, визнана неконституційними [16].
Наступний етап реформування виборчого законодавства розпочався з прийняття 5 березня 1999 року Закону України "Про вибори Президента України". Так, Закон прямо закріплює добровільність участі громадян у виборах (ч. 3, ст. 1), відмовляється від інституту призупинення активного виборчого права (для осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі) і обмежує право голосу тільки для осіб, визнаних судом недієздатними (ч. 2, ст. 2). Стосовно основного суб'єкта пасивного виборчого права - претендентів на кандидата у Президенти України - введено обмеження: ними не можуть бути громадяни, які тримаються в місцях позбавлення волі або мають судимість за вчинення навмисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята (ч. 5, ст. 2). Надано право самовисування громадян як претендентів на зборах виборців (ч. 1, ст. 5), нормативно встановлено рівні права претендентів "незалежно від суб'єкта висування" (ч. 3, ст. 25). Знято кількісні обмеження складу партій, що мають право висувати претендентів: будь-яка легалізована політична партія має на це право, причому партія (блок) можуть висунути також безпартійного як претендента (ч. 1 і 6, ст. 22). Для одержання статусу кандидата у Президенти необхідна підтримка не менше мільйона виборців за умови підтримки не менше 30 тисяч громадян у кожному з 2/3 регіонів країни (за законом 1994 відповідно 100 000 і 1500).
Проте, незважаючи на ретельно виписаний правовий статус усіх суб'єктів та учасників виборчої кампанії, виборча практика та електоральні технології, що використовувалися, свідчать про необхідність подальшого вдосконалення законодавства про вибори Президента України.
Крім того, звертає на себе увагу проблематичність питання
Loading...

 
 

Цікаве