WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → „Помаранчева революція” в політичному дискурсі (пошукова робота) - Реферат

„Помаранчева революція” в політичному дискурсі (пошукова робота) - Реферат

стає неминучим. Якщо ж останні мають достатньо ресурсів, щоб паралізувати діяльність держави, то її розпад стає ще ймовірніший. Якщо політичні еліти вирішують не підтримувати державу перед загрозою зростаючого зовнішнього тиску, то вони можуть прийти до влади в результаті "елітарної революції", як це називає Е. Трімбергер, або, простіше кажучи, державного перевороту. З приходом до влади нова адміністрація може піти на впровадження радикальних заходів, аби витягти країну із стану кризи. Приклади таких дій дає революція Мейджі 1886 року в Японії, прихід до влади К. Ататюрка 1923 року в Туреччині і державний переворот 1952 року в Єгипті, здійснений А. Насером.
Держави, які прийнято називати нео-патримоніальними, функціонують на основі патронажно-клієнтельських стосунків. У них глава виконавчої влади може тримати бюрократію і військових роз'єднано, взаємно їх послаблювати і заохочувати корупцію, щоб узалежнити їх від своєї волі. Такі держави, як відзначає Т. Скокпол, особливо відчувають зовнішній економічний і військовий вплив. Періоди економічної стабільності дають можливість вибудувати мережу патронажних стосунків, проте часи економічного занепаду можуть позбавити главу виконавчої влади можливості контролювати своє оточення. Якщо в цей період виникає навіть незначний соціальний супротив, внутрішнє роз'єднання, корупція серед військових та держслужбовців може зменшити можливості влади для швидкого наведення порядку. До влади може прийти контреліта, метою якої є усунення попередньої еліти, а не зміни системи управління. Т. Скокпол відносить такі події до особливого типу революцій, прикладами яких називає мексиканську, кубинську та нікарагуанську. Та потрібно відзначити, що в літературі такі події прийнято називати переворотами.
Так чи інакше, параліч держави є лише одним компонентом революції. Повномасштабна революція трапляється лише тоді, коли поєднуються невдоволення еліт з масовими виступами міських робітників та селян.
Події листопада - грудня 2004 року в Україні мали певні ознаки революційності (політична криза, що тривала від оголошення результатів другого туру виборів до рішення Верховного Суду про визнання їх результатів недійсними та призначення переголосування, політична мобілізація значної кількості громадян, протистояння влади і опозиції, політична поляризація в суспільстві), але це не дає підстав визнати їх революцією. Ці події не були також і путчем, заколотом чи переворотом. Виникає запитання: так що ж це було?
Пропоную поглянути на ці події крізь призму "транзитології". У цій галузі політичних досліджень основна увага зосереджується на тому, як відбувається процес трансформації політичних режимів. У транзитології виокремлюється кілька типів політичної трансформації: реформа, революція, переворот і перехід. Якщо революція - це насильницька зміна існуючих інститутів, то перехід - це такий тип політичної трансформації, для якого характерна зміна інститутів без порушення правових норм. Реформа і переворот також не задовольняють цих вимог.
На мою думку, в Україні мав місце перехід, який, проте, не був подібним до інших відомих прикладів демократичної зміни режимів. В нашій країні відбулася ненасильницька зміна правлячої еліти за масової участі населення в період президентської виборчої кампанії. Паралельно зі зміною правлячої еліти відбувається зміна політичного режиму. Політичний режим, що склався в Україні з 1994 по 2004 рік, поєднував ознаки патримоніального авторитарного режиму і панування кланової олігархії. Політичний цикл, що тривав в Україні 13 років, закінчився. На початку 2005 року ми повернулися до вихідної точки 1991 року, щоправда на якісно іншому рівні.
В Україні політичний процес не вийшов за межі правового поля, хоча був дуже близько до цього. Вибори закінчились, хоча й екстраординарно, проте легітимно. Політична криза, викликана порушеннями виборчого законодавства і масовими акціями протесту, також була вирішена конституційним шляхом.
З початку 2005 року в Україні відбувається зміна інститутів. До таких змін можна віднести: кампанію боротьби з корупцією, яка набула системного характеру і вважається інститутом, характерним для авторитарного та перехідного суспільств [24]; здійснення політичної реформи, що передбачає зміну у повноваженнях головних гілок влади; підготовка адміністративно-територіальної реформи. Ці реформи, взяті разом, вплинуть на зміну всієї політичної системи.
Отже, президентські вибори 2004 року, що супроводжувалися масовою участю громадян в акціях політичного протесту, дали початок такому типу політичної трансформації, як "перехід".
Тут варто зробити певні застереження стосовно того, що від початку 2005 року в Україні демократичні зміни одержали незворотний характер. Оскільки розгляд наслідків президентських виборів 2004 року не входить до завдань цієї публікації, обмежуся лише переліком авторів, що обґрунтовують такі застереження більш детально [25].
Особливості українського варіанту "переходу"
Скинення комуністичних режимів у Східній Європі наприкінці 1980-х років відбулося через наростання масових політичних страйків та акцій протесту внаслідок системної кризи тих режимів. Ознаками кризи були: нездатність урядів ефективновзаємодіяти з опозицією, економічні негаразди та втрата легітимності комуністичних режимів.
Падіння авторитарних режимів у Польщі, Чехо-Словаччині та Угорщині хоч і відбувалося в кожній країні по-своєму, проте без внутрішніх і зовнішніх каталізаторів, таких як зовнішнє втручання, різкий економічний занепад, виборчий процес тощо.
Натомість в Україні, як і в Грузії та Киргизстані, вибори, а, точніше, сфальшовані результати виборів стали каталізатором масових акцій протесту. В пострадянських країнах перехід відбувається не від комуністичних режимів до демократичних, як це було у Східноєвропейських країнах, а від авторитарно-олігархічних режимів до, хочеться сподіватись, демократичних.
У Східноєвропейських країнах правлячі режими використовували різні способи утриматися при владі - від вибіркових репресій проти опозиції (арешт В. Гавела в Чехо-Словаччині, З. Буяка та інших лідерів опозиції в Польщі), до співпраці з опозицією (проведення "круглих столів" у Польщі та переговорів про умови передачі влади в Угорщині).
В Грузії та Україні влада не наважилась використати силу проти демонстрантів, хоча в Киргизстані міліція намагалася їх розігнати, проте безрезультатно.
В транзитології розрізняють два типи переходу - радикальний та поміркований. Радикальним шляхом перехід відбувався там, де стара еліта повністю втратила легітимність. Режим змінювався або шляхом абдикації (відречення від влади), як це сталося 1989 року в Чехо-Словаччині та НДР та 1993 року в Грузії, або насильницьким шляхом - як 1989 року в Румунії та 2005 року в Киргизстані.
Поміркований тип переходу передбачає перемогу опозиції на виборах, яка або веде переговори зі старою елітою щодо шляхів та методів здійснення реформ, або допускає проникнення представників старої еліти до владних структур. Останній шлях найтриваліший і найважчий. Саме цим шляхом розвивалися події в Україні після 1991 року та більшості інших пострадянських країн.
Драматичні події 1989 - 1991 років багато авторів схильні розглядати як революцію, хоча ні за ознаками, ні за темпом розвитку подій революцією вони не були. Внаслідок остаточного розпаду СРСР, викликаного невдалою спробою державного перевороту в серпні 1991 року, були проголошені незалежні держави. Влада в цих державах опинилася в руках колишньої номенклатури, яка під впливом демократичних перетворень
Loading...

 
 

Цікаве