WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → „Помаранчева революція” в політичному дискурсі (пошукова робота) - Реферат

„Помаранчева революція” в політичному дискурсі (пошукова робота) - Реферат

бунт" (rebellion).
Аналізуючи кілька класичних революцій, прихід до влади фашистів в Німеччині у 1933 року, а також негритянські та студентські бунти 1960-х років у США, Дж. Девіс запропонував цікаву гіпотезу. За Дж. Девісом, революція найімовірніша тоді, коли тривалий період зростання очікувань та реального задоволення потреб змінюється коротким періодом різкого розчарування, протягом якого розрив між сподіваннями та реальними можливостями задоволення потреб поглиблюється і стає нестерпним. Якщо незадоволення (фрустрація) викликається діями уряду, то воно може проявитися в насильницьких діях у формі бунту. Якщо незадоволення набуває крайньої форми і поширюється на все суспільство, то воно набуває ознак революції.
Розрив між очікуваним задоволенням і реальними можливостями задовольнити свої потреби має вигляд перевернутої англійської літери J. За характерним вигином цієї літери, гіпотеза Дж. Девіса стала відомою як "крива-J". Пояснення Дж. Девіса стало емпірично обґрунтованою альтернативою "природним" поясненням революцій. Дж. Девіс наголошував, що ймовірність соціального вибуху не є найбільшою тоді, коли становище широких мас населення постійно погіршується (що ми могли спостерігати в Україні), а лише тоді, коли тривалий час їх становище поліпшувалось та раптом зазнало різкого погіршення. Це спостереження свідчить, що вимоги населення зменшуються в міру погіршення ситуації.
Гіпотеза Дж. Девіса добре пояснює те, що в Україні протягом всього періоду незалежності не було значних акцій протесту, але вона не дає можливості пояснити масову, ненасильницьку мобілізацію значної частини населення наприкінці 2004 року.
Інше пояснення політичного насилля запропонували соціологи. Н. Смелзер, зокрема, твердив, що замість вивчення масового незадоволення вчені повинні досліджувати соціальні інститути. Він наголошував, що коли різні підсистеми суспільства змінюються з однаковою швидкістю, то управління лишається стабільним. Проте коли одна з підсистем починає змінюватися незалежно, утворюється дисбаланс, що підштовхує населення до зміни системи цінностей. Коли ж дисбаланс між змінами окремих підсистем загострюється, то тоді поширюються радикальні ідеології, що підривають легітимність існуючого ладу. В такі періоди війна, урядова криза чи голод можуть призвести до падіння уряду [20].
Спробу поєднати психологічне та соціологічне пояснення революції здійснив С. Хантінгтон, відштовхуючись від поширеної в 1970-х роках теорії модернізації. Він стверджував, що ключовим аспектом модернізації є вимога збільшення політичної участі. Революції, з точки зору С. Хангтінтона, не спалахують у традиційних суспільствах. Вони не трапляються також і в суспільствах розвинутих, модерних. Революції найчастіше виникають у суспільствах, що пройшли певний соціальний і економічний розвиток, але в яких політичний розвиток і модернізація відстає від процесу соціальних та економічних змін. Політичною суттю революції є швидке зростання політичної свідомості й мобілізація нових груп до політичної участі зі швидкістю, що не дозволяє існуючим інститутам задовольнити їхні вимоги.
С. Хантінгтон називає дві умови революції. Перша: політичні інститути неспроможні забезпечити участь нових соціальних груп у політиці і нових політичних еліт у владі. Друга: бажання соціальних груп, виключених з політики, брати в ній участь з метою здобуття певних матеріальних чи інших переваг. Одна група, що відчуває себе відчуженою від влади, може спричинити переворот, бунт чи повстання, але лише поєднання незадоволених груп може призвести до революції. Можливість революції в країні, що модернізується, залежить від: а) рівня відчуження міського середнього класу - інтелектуалів, професіоналів, буржуазії; б) рівня відчуження селян від політичного життя; в) рівня об'єднання міського середнього класу і селян не лише у боротьбі проти спільного ворога, але й за перемогу націоналізму [21].
Психологічні і системні пояснення революції використовувались для спроби дати відповідь на запитання, чому виникає незадоволення і за яких умов воно може призвести до насильницького повалення режиму. З критикою такого підходу виступив британський соціолог Ч. Тіллі.
Ч. Тіллі відкинув пояснення революції з точки зору модернізації, запропонувавши теорію мобілізації ресурсів. Він звернув увагу на те, що саме незадоволення не може привести до революції, якщо незадоволене населення лишається неорганізованим і не має достатніх ресурсів. Стверджуючи, що незадоволення і конфлікт є невід'ємними явищами політики, Ч. Тіллі наголошував, що політичне насилля можливе лише тоді, коли незадоволені групи мають достатні ресурси та організацію для здійснення своїх намірів. З цієї точки зору, модернізація може породити незадоволення, проте вона не обов'язково веде до революції.
Загальні теорії революції відштовхувались від психологічних пояснень відносної депривації та фрустрації, враховували нерівномірність інституційних змін та мобілізацію ресурсів контрелітами. В працях авторів цього напряму мало місце не лише вивчення індивідуального незадоволення, але й змін в існуючих інститутах та діяльності опозиційних груп.
Проте, як відзначає Дж. Голдстоун, всі загальні теорії революції мали певні проблеми, пояснюючи, як і де трапляються революції [22].
По-перше, загальні теорії розглядали революцію як спрямований рух опозиції задля здобуття влади в державі. Вони пояснювали їх, вивчаючи виникнення опозиції та її ресурси для колективних дій. Проте, як засвідчила практика, часто революції починались не з діяльності потужної опозиції, а з внутрішнього колапсу органів державного управління, які виявлялись нездатними виконувати свої функції. Загальні теорії не давали відповіді, чому трапляється розпад держави і як він пов'язаний з виникненням революцій.
По-друге,дискутуючи з проблеми модернізації, західні вчені згодом зрозуміли, що модернізація не є загальним процесом. Вона має свої особливості в кожній окремій країні. Чи модернізація веде до революції і який тип революції може трапитися в результаті модернізації, залежить від взаємовідносин між землевласниками та селянами, між міським і сільським населенням і навіть від швидкості зростання населення.
Ці проблеми підштовхнули дослідників до вивчення особливостей політичної, економічної та соціальної структури держав і з'ясування впливу різних чинників на стабільність держав.
Так з'явилась структурна теорія революції, запропонована Т. Скокпол та Е. Трімбергер [23]. Структурна теорія революції виходить з того, що держави мають різну структуру і тому зазнають різних впливів, що можуть призвести до розпаду держави. Ця теорія наголошує на тому, що революції починаються з поєднанням різних чинників, у першу чергу - з конфлікту між державою та елітами, виявом громадянського невдоволення і змагання між державами на міжнародній арені. Т. Скокпол звернула увагу, що держави з відсталою економікою відчувають значний тиск міжнародного середовища, що виявляється у розпаді державних інститутів і революцій. Яскравим прикладом є Росія під час Першої світової війни, Франція XVIII століття, що поступалась економічно потужній Англії, а також Японія, Китай і Туреччина, що боролися із західними державами у ХІХ та ХХ століттях.
Держави можуть розпадатися і без поразки у війні. Можливість внутрішнього розпаду залежить від взаємозв'язку держави та панівних політичних еліт. Якщо держава, намагаючись зменшити зовнішній тиск, вдається до обмеження традиційних джерел прибутків еліт чи їх політичної ваги, то конфлікт між державою та впливовими політичними силами
Loading...

 
 

Цікаве