WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → „Помаранчева революція” в політичному дискурсі (пошукова робота) - Реферат

„Помаранчева революція” в політичному дискурсі (пошукова робота) - Реферат

трансформацій у чотирьох країнах, проте дещо поверхово - проблему революції як політичного феномена. На підставі того, що зміна влади в Сербії, Грузії, Україні та Киргизстані відбулась "...без застосування збройного насильства" О. Романюк пропонує виокремити їх в "особливий, посткомуністичний тип революцій" [11].
Така аргументація створює методологічну проблему з межами використання поняття "революція", адже трактується воно надто широко. Крім того, варто мати на увазі, що зміна влади в Грузії та Киргизстані супроводжувалась хоч і справді не збройним, але ж політичним насиллям. В Грузії було захоплено урядові будівлі, в Киргизстані, крім цього, сталися ще й масові сутички протестантів з загонами міліції. Тому, на мою думку, події в цих країнах не зовсім коректно відносити до ненасильницьких, чи "оксамитових" революцій.
Цей стислий огляд публікацій не вичерпує всього, що було написано про "помаранчеву революцію". Я намагався лише подати думки представників різних суспільних дисциплін щодо подій листопада - грудня 2004 року. Як бачимо, переважна більшість згаданих авторів тією чи іншою мірою визнає, що події листопада - грудня 2004 року дають підстави вважати їх революцією.
Я погоджуюсь з багатьма тезами наших авторитетних інтелектуалів. Проте, як політолог, не можу погодитися з головною їхньою тезою - що події листопада - грудня 2004 року були революцією. На мою думку, більшість вітчизняних вчених, що намагалися визначити суть подій кінця 2004 року методом співставлення та порівняння їх з "класичними" революціями чи навіть з новітніми "революціями" 1980-х років пішли хибним шляхом. Справа в тім, що немає "ідеального типу" революції, до якого можна було б прирівнювати всі інші. Некоректно також говорити, що революція відбувається під час виборів. З цим, як на мене, пов'язані труднощі більшості авторів, які визначають драматичні події кінця 2004 року в Україні через категорію революції. Для того, щоб заповнити цю лакуну, нижче пропоную звернутися до визначень революції з авторитетних наукових видань.
"Політична революція - це суспільний рух і переворот, що ставлять за мету повалення старого режиму шляхом насильницького завоювання політичної влади і здійснення докорінних змін політичного життя суспільства" [12].
"Політична революція - насильницький спосіб принципової, якісної зміни політичної системи суспільства в результаті приходу до влади нових соціально-політичних сил і докорінної зміни курсу соціально-політичного розвитку країни в їх інтересах" [13].
"Революція є швидкою фундаментальною і насильницькою внутрішньою зміною пануючих цінностей і міфів суспільства, його політичних інститутів, соціальної структури, керівництва, а також політичної діяльності уряду" [14].
Зрозуміло, що запропоновані тут визначення не охоплюють всіх ознак революції. Проте всі вони вказують на такі характерні риси: насильницький характер; глибока, фундаментальна зміна існуючого ладу та соціальної структури суспільства; радикальна зміна політичних інститутів і всієї політичної системи.
Авторитетний американський дослідник проблематики революції Дж. Голдстоун визначає три ключові аспекти революції: розвал держави (!), боротьбу між претендентами на центральну владу і заснування нових інституцій [15].
Якщо додати до цього, що революції - це переважно тривалі процеси (від кількох місяців до кількох років), тобто макроподії, що активізують всі верстви суспільства, особливо найменш заможних, зокрема - селян, то стає зрозуміло, що визнати події кінця 2004 року в Україні революцією надто проблематично.
Деякі читачі можуть заперечувати на підставі того, що наведені визначення не враховують таких ознак революції, як масова політична мобілізація, зміна правлячої еліти чи зміна політичного режиму, що, на їхню думку, мали місце в українській революції. Інші можуть розширювати саме поняття революції - це роблять, наприклад, О. Романюк чи Б. Акерман, який називає революцією "...увінчані успіхом зусилля, оперті на колективній і свідомій мобілізації, метою яких є зміна існуючих принципів і практик, що стосуються основної сфери життя" [16]. Таке гнучке визначення дає можливість цьому авторові назвати революціями події 1989 року у Східній Європі. Цей тип революцій він називає "ліберальними" на тій підставі, що вони відбулись без насилля і не мали на меті тотальної зміни всіх ділянок життя.
Близькі ідеї висловлювали й деякі інші вітчизняні автори, визначаючи події кінця 1980-х років у країнах Східної Європи, а також події в Україні та Грузії "постмодерними" чи "посткомуністичними революціями". Ці інтелектуальні вправи є, безумовно, цікавим способом інтерпретації важливих подій, проте маю значні сумніви щодо того, чи сприятимуть вони ліпшому розумінню суті подій, що мали місце в Україні та інших пострадянських республіках 2004 року.
Для того, щоб уважніше вдивитися в сутність революції як аналітичної категорії, пропоную стислий огляд найбільш впливових теорій революції, запропонованих переважно західними дослідниками ХХ століття.
Теоретичні пояснення революції
Як вказує Дж. Голдстоун, феномен революції вивчали у ХХ столітті три генерації дослідників. Умовно їх можна поділити на покоління представників "природної історії революції", що у 20-х - 30-х роках сформулювати досить вичерпний перелік ознак революції. Аналізуючи ці ознаки, перші дослідники феномена революції змогли досить вдало реконструювати типову послідовність революційних подій [17]. До цих ознак вони відносили такі: зростання ролі "інтелектуалів", що відмовляються підтримувати існуючий режим; перед революцією уряд намагається здійснити глибокі реформи; падіння режиму починається з гострої політичної кризи, викликаної нездатністю уряду впоратися не стільки з діями опозиції, скільки з політичними, військовими, економічними чи іншими внутрішніми проблемами; виникнення конфліктів у середовищі революціонерів після перемоги революції. З'являються радикали, консерватори та помірковані; першими, кому вдається прийти до влади після перемоги революції, це помірковані революціонери; шляхом поміркованих реформ вони намагаються відновити владу, тим часом радикали організовують масову мобілізацію; зміни суспільного устрою та панівної ідеології настають не тоді, коли старий режим падає, а тоді, коли радикали залучаються підтримкою мас і посідають місця "поміркованих"; наведення порядку відбувається силовимиметодами. Це, як правило, початок революційного "терору"; боротьба між "радикалами" та "поміркованими", а також між захисниками революції та зовнішніми ворогами сприяє приходові до влади військових (Дж. Вашингтон, О. Кромвель, Наполеон, К. Ататюрк, Мао Цзедун , Й. Броз Тіто); радикальна фаза революції змінюється з новим приходом до влади прагматичних "поміркованих", що сприяють встановленню порядку в нових умовах (увага концентрується на економічних, а не політичних проблемах).
Наступними двома генераціями можна вважати представників загальних теорій політичного насилля, що написали свої праці у 1960-х - 1970-х роках, та представників новітніх "плюралістичних" інтерпретацій революції, чиї роботи з'явилися наприкінці 1990-х та у 1980-х роках [18].
Найпомітнішою у 1960-х - 1970-х роках була психологічна теорія насильницьких форм соціальної активності, запропонована американським дослідником Дж. Девісом [19]. Для пояснення насильницьких дій вчений використовував два поняття - революція і бунт, хоча стислого визначення цих понять не запропонував. Єдиною різницею між революцією і бунтом, на його думку, є те, що революція "охоплює більший сегмент населення, ніж
Loading...

 
 

Цікаве