WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Посткомуністичні революції - Реферат

Посткомуністичні революції - Реферат

"Марк-план") напередодні югославських виборів 2/3 громадян висловлювалися за зміни, 14 % - за зміни навіть за допомогою сили [19].
В Україні, за даними репрезентативного соціологічного опитування, проведеного Центром ім. О. Разумкова 10 - 17 листопада 2003 року (за рік до початку "помаранчевої революції"), 4,8 % громадян України погоджувалися взяти активну участь в акціях масової непокори на боці опозиції, якщо вона буде інспірувати силові дії проти влади; 6 % - якщо влада розпочне репресії проти опозиції [20, с. 2]. Це становило, відповідно, 1,7 та 2,3 мільйона чоловік. Отже, найбільш вірогідним видається те, що посткомуністичні революції органічно поєднали в собі організовану діяльність опозиції зі стихійним народним протестом проти існуючого режиму.
Характер революцій
Як відомо, характер революції визначається її цілями. Оскільки своїм головним завданням посткомуністичні революції ставили переведення суспільства на шлях демократичного розвитку, то за характером їх треба визначити як демократичні. Хоча деякі науковці (особливо російські) нарікають на недемократичність постреволюційної влади, але до транзитивних демократій не можна підходити з мірками стійкої ліберальної демократії. В умовах неконсолідованих політичних систем, у яких чималий плив на політичний процес чинять антидемократичні сили, просування до демократії, як би це не здавалося парадоксальним, спричиняє "тимчасові обмеження демократичних процедур, форми, ступінь і час дії яких зумовлює ціла низка структурних чинників та політична ситуація, що склалася в кожній конкретній країні" [21, с. 9].
Демократичні тенденції розвитку суспільства після революції встигли проявитися в Югославії, яка 2003 року перетворилася на конфедерацію Сербії і Чорногорії (таблиця 2).
В інших країнах після революцій така тенденція чітко ще не проявилася (часу для цього ще не вистачило). Проте розблокування електорального механізму спадкоємності урядової влади створює інституціональне підґрунтя для просування суспільства шляхом демократії. А. Пшеворський наголошує: "Демократія - це система, за якої партії програють вибори" [22, c. 28]. Ще одним чинником, що дає надію на демократичне майбутнє постреволюційних країн, є орієнтація їх нових урядів на інтеграцію до демократичних міжнародних структур, зокрема - до Європейського Союзу і НАТО, які висувають до країн-кандидатів високі вимоги щодо демократичності урядування і додержання прав людини (у Киргизстані зовнішньополітичні орієнтації постреволюційного періоду ще не чіткі).
Таблиця 2
Тенденції політичного розвитку Югославії після революції 2000 р.
2001 2002 2003 2004
Сербія Чорногорія
Виборчий процес 4,75 3,75 3,75 3,50 3,50
Громадянське суспільство 4,00 3,00 2,75 2,75 2,75
Незалежність ЗМІ 4,50 3,50 3,25 3,50 3,25
Влада 5,25 4,25 4,25 4,00 4,00
Конституційний, законодавчий та судовий устрій 5,50 4,25 4,25 4,25 4,25
Корупція 6,25 5,25 5,00 5,00 5,25
Шкала демократизації 5,04 4,00 3,88 3,83 3,83
Визначаючи демократичний характер посткомуністичних революцій, треба враховувати і їх національне забарвлення. Внаслідок революції Югославія відкинула політику великосербського шовінізму, яка призвела до перманентного конфлікту як із сусідніми державами, так і з національними меншинами всередині країни. Революції в Грузії та Україні стали другим етапом національно-визвольних змагань, який покінчив з владою, котра, заради свого збереження, поступалася національними інтересами, створюючи загрозу для національного суверенітету. В Грузії після "революції троянд" мирним шляхом було відновлено суверенітет центральної влади щодо Аджарії і з'явилася надія на розв'язання абхазької та південно-осетинської проблем. Національний компонент простежується й у киргизькій тюльпановій революції. Отже, за характером посткомуністичні революції варто визначити як національно-демократичні.
Закономірності
Оскільки опозиція майже усіх посткомуністичних країн з авторитарними та гібридними режимами заявляє нині про підготовку до наступних виборів своєї "кольорової" революції, то виникає питання: наскільки вірогідні такі події? Відповідь можна дати тільки за умови осмислення закономірностей посткомуністичних революцій. Аналіз ситуації, що склалася в Югославії, Грузії, Україні та Киргизстані напередодні революцій, дозволяє говорити про наступне.
По-перше, посткомуністичні революції відбулися переважно в країнах з порівняно м'якими авторитарними режимами (у транзитології вони визначаються як dictablanca - білий диктат). Режими Е. Шеварднадзе в Грузії та Л. Кучми в Україні були "найдемократичнішими" на теренах СНД, бо інші мали ще менше елементів демократії (Узбекистан та, особливо, Туркменистан не мають їх взагалі). Киргизстан за А. Акаєва розглядався як "острів демократії" в Середній Азії [12, p. 301]. Винятком був режим С. Мілошевича, але на час революції він перебував у стані розпаду.
По-друге, посткомуністичні революції, відбулися в країнах, де стався розпад правлячої еліти. Характерно, що чимало лідерів посткомуністичних революцій за попереднього режиму певний час посідали чільні місця в структурах влади. Під час революцій десятки осіб з оточення колишніх президентів перекинулися в табір опозиції. Внаслідок розпаду влада стала нездатною віддати наказ про силове придушення протестних дій, бо у неї бракувало впевненості, що силові структури, в разі переведення конфлікту у збройну площину, не перейдуть на бік народу.
По-третє, в усіх країнах напередодні революцій спостерігався низький рівень життя, що унаочнює частка ВВП на душу населення (таблиця 3).
Таблиця 3
ВВП на душу населення напередодні революцій (у дол. США)
Югославія Грузія Україна Киргизстан
2.300 2.664 3.816 2.750
До того ж, відбувався вкрай нерівномірний розподіл доходів. Злиденний стан переважної більшості населення дискредитував гасло "збереження стабільності", під яким виступала "партія влади".
По-четверте, в усіх чотирьохкраїнах напередодні революцій відбулася консолідація опозиційних сил демократичної та патріотичної спрямованості (останні далеко не з усіх позицій орієнтуються на стандарти вільного демократичного суспільства). Значну роль відіграло й те, що у Сербії та Грузії народний протест підтримали національні церкви. В Україні всі впливові конфесії (крім православної церкви московського патріархату) солідаризувалися з "майданом".
По-п'яте, опозиційним силам в усіх цих країнах надали політичну, моральну, а в деяких випадках і матеріальну підтримку західні демократії та міжнародна демократична громадськість. Вони не визнали результатів жодних зі згаданих виборів.
Можливість поширення
Чи існують такі умови в інших пострадянських країнах?
Політичні режими Білорусі, Казахстану, Туркменистану та Узбекистану розглядаються як "консолідовані авторитарні режими" [12, c. 26], а, отже, в цих країнах існує значно менше умов (або не існує їх взагалі) для легальної боротьби проти чинної влади. В них, як і в Росії, Азербайджані й Таджикистані, ще не відбулося розпаду правлячої еліти. Брак цього чинника зумовлює здатність влади піти на силове придушення протестних дій у разі їх виникнення. Застосування насильства небезпечне переведенням конфлікту в збройну площину, що може закінчитися або румунським, або китайським варіантом (1989 р.) перебігу подій. Збройне придушення режимом І. Карімова протестних дій на півдні Узбекистану в середині травня 2005 року наочно підтвердило таку версію.
Можливість перемоги
Loading...

 
 

Цікаве