WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Посткомуністичні революції - Реферат

Посткомуністичні революції - Реферат


Реферат на тему:
Посткомуністичні революції
Новий тип політичних революцій
Перше питання, яке маємо з'ясувати в контексті означених завдань: чи є ці події революціями? Супротивники трактують їх як змову, заколот, путч. Як відомо, у філософії революціями (лат. revolutio - переворот) позначають "глибокі, якісні зміни у розвитку певних явищ природи, суспільства, пізнання" [4, с. 1002]. Політичні революції мають такі ознаки: 1) зміна політичної системи або, принаймні, правлячої еліти; 2) раптовість та насильство, що відрізняє революції від еволюцій [5, с. 379; 6, с. 368]; 3) "активна політична дія народних мас" [7, с. 1023]. Останнє відрізняє революції від путчів, палацових та інших переворотів, внаслідок яких також змінюється влада. Оскільки в усіх чотирьох випадках були наявні усі три ознаки, то події, що аналізуються, є всі підстави вважати революціями.
Тривалий час політичні революції трактувалися як "насильницький спосіб принципової зміни політичної системи, який здійснюється у ході збройної боротьби..." [8, c. 424 - 425]. Проте на сучасному етапі розвитку людства відбуваються революції й без застосування зброї. Вони одержали назву "оксамитових". Термін "оксамитова революція" було введено в науковий обіг для визначення одного зі способів повалення комуністичних режимів. У 1989 - 1991 роках обвальний крах комуністичних режимів відбувався за чотирма сценаріями: 1) поступових реформ (Польща, Угорщина); 2) насильницького усунення старої влади через народне повстання (Румунія); 3) внаслідок розпаду комуністичних імперій (держави, що утворилися на теренах Югославії та СРСР); 4) шляхом "оксамитових" революцій (Східна Німеччина, Чехословаччина, Болгарія).
Особливістю "оксамитових" революцій було те, що комуністів примусили відмовитися від монополії на владу та погодитися провести вільні конкурентні вибори під тиском масових протестів мирного характеру. "Оксамитові" революції відрізняються від інших їх типів в основному тим, що докорінна зміна політичного режиму відбувається без застосування збройного насильства.
Революції в Югославії, Грузії, Україні, Киргизстані споріднює з революціями у Східній Німеччині, Чехословаччині, Болгарії те, що зміна влади в усіх цих країнах відбувалася через масові протестні дії, а не збройним шляхом. Отже, за способом зміни влади їх треба визначити як "оксамитові".
Проте революції початку ХХІ століття значно відрізняються від "оксамитових" революцій 1989 року, бо відбувалися в інших соціально-політичних умовах - в умовах посткомунізму. Нові історичні умови висували нові завдання. Якщо метою "оксамитових" революцій у Східній Німеччині, Чехословаччині, Болгарії було повалення комуністичних режимів та остаточна детоталітаризація суспільства, то завданням революцій в Югославії, Грузії, Україні, Киргизстані - демократизація посткомуністичних систем, які в процесі системної трансформації відхилилися від демократичного вектора суспільно-політичного розвитку. Революції в Югославії, Грузії, Україні та Киргизстані доцільно виокремити в особливий, посткомуністичний тип революцій, оскільки вони ставили специфічні завдання, були породжені специфічними умовами, а отже викликані іншими, специфічними причинами.
Причини
Комуністичні режими в Югославії, Грузії, Україні та Киргизстані зазнали краху ще на початку 1990-х років, проте докорінної зміни політичної еліти в них, як то сталося в країнах Середньо-Східної Європи та Балтії, не відбулося. Влада залишилася (або через невеликий відтинок часу знов опинилася) в руках колишньої компартійної номенклатури (за деякими підрахунками, до "помаранчевої революції" 65 % керівників "нової" України становили вчорашні компартфункціонери) [9, с. 3], яка, відкинувши комуністичну ідеологію та перехопивши демократичні гасла, несла у своїй свідомості тоталітарні стереотипи попередньої доби. В умовах посттоталітарної трансформації її інтерес полягав у перетворенні з політично правлячої групи на економічно панівний клас суспільства, що зумовило специфіку розвитку трансформаційного процесу. Якщо в країнах Середньо-Східної Європи і Балтії швидко виникли плюралістичні партійні системи біполярного типу, за яких урядову владу періодично здійснювали то право-, то лівоцентристські коаліції (хоч і нестабільні), то в цих країнах урядування було фактично монополізоване: в Югославії - Соціалістичною партією Сербії (виникла на ґрунті Союзу комуністів Сербії); у пострадянських - "партією влади" (неформальним об'єднанням колишньої компартійної номенклатури, що консолідувалася на ґрунті сталих зв'язків та інтересу у збережені свого панівного статусу). Якість такої влади відбивалася на змісті й траєкторії трансформаційного процесу.
Будь-який трансформаційний процес має дві складові: демонтаж старих структур та розбудову нових. У країнах Середньо-Східної Європи і Балтії трансформація набула відносно системного характеру. Натомість у Югославії, Грузії, Україні та Киргизстані цей процес мав позасистемний характер, бо демонтаж тоталітарних структур не супроводжувався розбудовою структур вільного демократичного суспільства. Роздержавлення суспільного виробництва шляхом номенклатурної приватизації призвело до формування олігархічної економіки, у якій колишню державну власність та пільги в економічній діяльності одержали представники "партії влади". Великих масштабів набули тінізація економіки і корупція. Лібералізація цін не супроводжувалася ефективними заходами з соціального захисту населення. Місце однопартійної системи заступила система фасадної багатопартійності, у якій партії стали об'єктом маніпулювання з боку влади. Скасування офіційного статусу комуністичної ідеології призвело до того, що ідейних засад, спроможних сконсолідувати соціально фрагментоване, поліетнічне та поліконфесійне населення цих країни у єдину політичну націю, вироблено не було. Позасистемність зумовила затяжну кризу, що проявлялася в усіх сферах суспільного життя. Кризовий стан суспільства спричинив падіння популярності урядової влади серед населення, яке поступово усвідомлювало необхідність її кардинальної зміни.
За демократичного режиму зміна урядової влади відбувається внаслідок вільних, конкурентних виборів - це є мінімальним показником політичної демократії [10, с. 11 - 12]. Хоч нові конституції цих країн запровадили інститут вільних виборів, й усі вибори в посткомуністичний період відбувалися на альтернативній основі за участю опозиції, але внаслідок використання адміністративного ресурсу - набору "чинників та механізмів, що сприяють активному впливу владних структур на хід та результати виборів" [11, c. 188]; зрощення політичної та бізнесової еліт; придушення вільної преси; утисків щодо опозиційних сил; застосування маніпуляційних технологій вони забезпечували потрібний владі результат. Бажання посткомуністичної еліти зберегти себе спричинила зворотність траєкторії трансформаційного процесу. Суспільство стало просуватися не до вільного демократичного суспільства, а в протилежний бік (таблиця 1).
Таблиця 1
Тенденція погіршення стану свободи і демократії напередодні посткомуністичних революцій
Югославія Грузія Україна Киргизстан
1998 1999 1999 2003 1997 2004 1997 2004
Виборчий процес 5,00 5,50 4,00 5,25 3,25 4,25 5,00 6,00
Громадянське суспільство 5,00 5,25 3,75 4,00 4,00 3,75 4,50 4,50
Незалежність ЗМІ 4,50 5,75 3,75 4,00 4,50 5,50 5,00 6,00
Влада 5,00 5,50 4,50 5,50 4,50 5,25 4,25 6,00
Конституційний, законодавчий та судовий
Loading...

 
 

Цікаве