WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Поняття „національна ідентичність” і „національна ідея” в українському термінологічному просторі - Реферат

Поняття „національна ідентичність” і „національна ідея” в українському термінологічному просторі - Реферат

соціологами із проблематичності чіткого визначення їх місця у сучасній системі соціальних домінант. Семантична двозначність поняття "ідентичність" (яке може означати і самототожність і тотожність чомусь іншому, аналогічність) накладає свій відбиток на характер дискусій, які ведуться навколо "буття ідентичності". Конкурують дві ідеальні моделі продукування ідентичностей. Перша перебуває в руслі есенціалізму і відшукує у будь-якій ідентичності органічно властивий їй сутнісний, автентичний зміст, що виводиться здебільшого з культурного досвіду. Ідентичність визначається як екстракт усього того, що "органічно притаманне" її носієві. Така натуралістичність, з погляду есенціалістів, забезпечує ідентичності інтегральність і цілісність, вирішує проблеми її самолегітимізації і визнання її іншими спільнотами.
Інший, близький до конструктивізму, погляд виходить із заперечення інтегральної, гармонійної ідентичності. Остання розглядається як "рукотворна" категорія, що конструюється у межах конкуруючих дискурсивних практик. У таких трактуваннях ідентичність виступає як "тимчасовий, відносний, незавершений конструкт, що має онтологічний статус проекту або постулату. Це - завжди недосконале знання про себе і ще не досягнуте адекватне визнання іншими" [4].
Сучасні уявлення про роль і місце етнічної і національної ідентичності складаються під впливом конкуруючих трактувань діалектики етносу і нації, природи національної єдності, різних типологій націоналізму. Підвищення мобілізаційної ролі етнічної ідентичності наприкінці ХХ століття пов'язують із реакцією суспільної свідомості на форсовану глобалізацію, викривленим відображенням у ній поділу націй на "бідні й багаті", посиленням соціальної конфліктності в умовах перехідних економік, розвитком транспортних комунікацій і засобів зв'язку, що стимулюють консолідацію різних етнічних діаспор.
У сучасному світі налічується до 5 тисяч національних меншин. З них 575 проживають на територіях європейських держав і близько 200 на пострадянському просторі [5]. В таких умовах етнічність лишається потужним колективним ресурсом, інструментом здобуття і збереження соціального та політичного статусу, засобом територіально-державного самовизначення, нарешті - екзистенційною цінністю. Але емоційні ресурси етнічності можуть виступати і як стимулююча, і як паралізуюча, руйнівна сила. Сумний досвід Югославії, Чечні та інших "гарячих точок" планети дає яскраве уявлення про її величезний конфліктогенний потенціал.
В поняття етнічної ідентичності вкладаються насамперед спільні уявлення, що виникають внаслідок усвідомлення членами певної етнічної групи спільності походження, культури, мови, традицій, території, історії тощо. Етнічність, як правило, відіграє роль того специфічного, неповторного, що притаманне саме цій спільноті. Її найсуттєвіші характеристики - особливості психологічного складу, характеру, темпераменту, своєрідність етнодемографічного потенціалу - все те, що вкладається в поняття "етнічний стереотип".
Що ж до національної ідентичності, то, порівняно з етнічною, це поняття є більш невизначеним і розмитим. Один із визнаних західних авторитетів у питаннях національної ідентичності Е. Сміт характеризує її як абстрактну, багатовимірну конструкцію, пов'язану з багатьма різноманітними сферами життя і схильну до численних перетворень і поєднань. Її найголовнішими рисами є історична територія, спільні міфи та історична пам'ять, спільна культура, єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів, спільна економіка. Поняття національної ідентичності передбачає насамперед самобутність, історичну індивідуальність, наявність популярної в масах національної ідеї. Національна ідентичність може химерно поєднуватися з іншими різновидами ідентичностей - класовою, релігійною, етнічною, а її ідеологія - хамелеоноподібно перетворюватися на інші ідеологічні різновиди: лібералізм, фашизм, комунізм [6].
Якщо етнічна ідентичність ґрунтується на певній системі об'єктивних ідентитетів - расових, культурних, психологічних (антропологічний тип, мова, релігійні догмати, традиційна обрядовість), то конституїтивною основою національної ідентичності виступають ознаки, значно менш "відчутні на дотик" - свідомість, політична воля, громадянство. Національний принцип, за Й.-Г. Фіхте, не є природним. Він не біологічний, не вроджений, а духовний. З ким або чим виявляє особа свою духовну спорідненість - це її особистий вибір, а розпливчатість поняття "нація" цей вибір ускладнює. Можна бути етнічним українцем і не бути ним у духовному сенсі. Я. Коллар був недалекий від істини, коли визначав націю як "дух, особисту характеристику" [7]. Джерела "невловимості" національної ідентичності перебувають, очевидно, саме у цій площині.
Навряд чи варто паростки української національної ідентичності відшукувати в глибинах історії, хоча вже Київська Русь наочно демонструвала уявлення про "рід руський" та "руську землю". Некоректно уявляти процес національного самоусвідомлення як суцільний висхідний рух, що має тисячолітню історію. Тривала бездержавність зумовлювала численні кризи ідентичності, спровоковані спочатку спольщенням, а потім зросійщенням українських елітних прошарків. Та й сама ідентичність, якщо винести за дужки короткий період національної революції середини ХVІІ століття, була радше становою, релігійною, регіональною, ніж національною. Лише у ХVІІІ столітті усвідомлення старшинською елітою своєї нерозривної єдності з етнічною територією, консолідація навколо власних політико-правових цінностей і інституцій, створення власного історичного міфу істотно розширили ідентифікаційний простір. Вихід за межі етнорелігійної ідентифікації дає підстави зробити висновок: протягом ХVІІІ століття в середовищі соціальної еліти України-Гетьманщини розпочався процес формування проявів національної ідентичності, характерний для сучасної модерної нації [8].
Б. Андерсен, творець концепції модерних "уявлених" спільнот, зазначає, що ХІХ століття в Європі стало золотим віком національномовних лексикографів, граматиків, філологів, літераторів. Щодо України він звертає увагу на значення "Енеїди" І. Котляревського у зруйнуванні міфу про українську мову як мову гречкосіїв, на феноменально швидке перетворення Харківського університету в центр українського літературного буму, на роль Т. Шевченка як творця української літературної мови та факт заснування у Києві першоїукраїнської націоналістичної організації [9].
Свідченням початку в Україні етапу "самовизначення" став національний рух, перша ("академічна", за М. Грохом) фаза якого заявила про себе справжнім бумом етнографічних, філологічних, історичних студій. Ці спроби самоствердження, в яких романтизм поєднувався з сумуванням за "золотим віком козаччини", дали чимало для розуміння культурних джерел національної самобутності, створення етнічної моделі ідентичності. Але їх політичний, консолідуючий вплив був істотно обмежений двома обставинами. По-перше, романтизовані зацікавлення старовиною мали виразний присмак "української унікальності", національного самозамилування. Як правило, їм було притаманне некритичне ставлення до минувшини. По-друге, сама ідея українського національного відродження подавалася "у чужій одежі" (С. Єфремов). Ілюстрацією того, як химерно перепліталися риси української та російської ідентичності у романтизованих персонажах "любителей малороссийской старины", може бути гоголівський "Тарас Бульба".
І все ж ще довго після первісного "самовизначення" національна ідентичність в Україні лишалася ситуаційною, химерно поєднуючись із значно поширенішою подвійною
Loading...

 
 

Цікаве