WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Поняття „національна ідентичність” і „національна ідея” в українському термінологічному просторі - Реферат

Поняття „національна ідентичність” і „національна ідея” в українському термінологічному просторі - Реферат


Реферат на тему:
Поняття "національна ідентичність" і "національна ідея" в українському термінологічному просторі
Відповідно до традиції соціального конструктивізму, основи якої започаткували у 60-х роках ХХ століття П. Бергер та Т. Лукман, понятійні визначення соціальної реальності спроможні справляти на неї зворотний вплив. З цією тезою можна погоджуватися чи ні (кількість прихильників і опонентів у соціального конструктивізму приблизно однакова), але не можна не бачити очевидного: розмитість деяких основоположних понять не лише серйозно утруднює пізнавальний процес, але й створює в суспільстві додаткові осі напруги. Політичні уподобання людей і, відповідно, їхню поведінку формують не лише об'єктивні інтереси, але й суб'єктивні уявлення про норму і відхилення від неї. Поняття й терміни можуть бути знаряддям політичної мобілізації і конструювання конфліктного політичного простору - навіть у тому разі, коли самі політичні актори не ставлять перед собою такої мети. Логіка невіддільності соціальної реальності від її понятійних визначень спрацьовує сама собою.
Зазначене стосується двох базових понять соціогуманітарних наук - "національна ідентичність" і "національна ідея", глибоко закорінених в історичні пласти свідомості. Вони постійно фігурують у політичному дискурсі. Полісемантичність терміну "нація", від яких вони походять, допускає досить широкі трактування їхнього національного компоненту. Багато хто вже просто не помічає лінгвістичної пастки, створеної традиційним нерозрізненням понять "нація" і "народ" при перекладі на українську мову терміну, що сягає латинського natio.
Дві основні лінгвістичні традиції у застосуванні поняття "нація" склалися ще у ХVІІІ столітті. В одній цей термін асоціювався з поняттями "держава", "громадянство" і означав певну територіальну політичну спільноту. В другій акцент робився на етнічних і культурних особливостях, а сама спільнота поставала як мовно-культурна. Згодом ці підходи дедалі більше поляризувалися. Сьогодні прикметник "національний" має зовсім різне смислове навантаження у словосполученнях типу "національні інтереси" та "національна політика". Але тут ми, принаймні, маємо справу з усталеними термінами, зміст яких не потрібно розшифровувати. Що ж до понять "національна ідентичність" та "національна ідея", то у цьому випадку смисли цілковито залежать від уподобань, здебільшого політичних. Інколи доводиться проводити доволі складний аналіз дискурсів, щоб зрозуміти, етнічний чи загальногромадянський зміст в ці поняття вкладається.
Нечіткість у застосуванні етнічної термінології увійшла у звичку. Не випадково фахові енциклопедії подеколи наводять поруч кілька різних статей на теми націоналізму чи національної ідеї, посилаючись при цьому на термінологічну невизначеність понять "нація" і "народ" в основних європейських мовах. Але не варто забувати, що у більшості країн Європи та в США період формування націй співпав з періодом становлення національних держав, і збіг цих двох понять сприймався, як норма.
Зовсім в іншому руслі розвивався такий процес в Україні. Тут формування нації відбувалося в умовах багатовікової бездержавності, ускладненої розчленованістю території. Оскільки єдино можливим важелем прискорення цього процесу була культурна мобілізація, з українською нацією ідентифікувала себе зовсім невелика частина населення. Наступні катаклізми (громадянська війна, тривалий період панування тоталітарної диктатури) не сприяли формуванню національної ідентичності на основі співгромадянства і водночас утримували поняття національної ідеї у вузьких рамках етнічності. В СРСР поняття "національний" дедалі більше розмивалося. У сфері політики воно застосовувалося лише в контексті "національні республіки", хоч насправді ті "республіки" були не національними, а територіальними утвореннями.
Після розпаду СРСР сфера застосування термінів із означенням "національне" значно розширилася. Коли говоримо про національну державність, національну безпеку, національні інтереси, маємо на увазі загальногромадянські цінності. Проте, як і раніше, смислове навантаження основних термінів, що окреслюють систему соціокультурних і духовних координат, лишається розмитим. Зрештою, соціальні конструктивісти поставили під сумнів і саму доцільність застосування поняття нації як операційної академічної дефініції. Наприклад, "забути про нації в ім'я народів, держав і культур" закликає провідний російський етнолог В. Тишков [1]. Подібні заяви сприймаються як емоційний курйоз - адже не так легко відмовитися від основоположного поняття цілого ряду наук і домінанти етнополітичного дискурсу. Але що справді необхідно робити - це якомога чіткіше окреслювати термінологічні межі понять із прикметником "національний". Особливо в тих складних випадках, коли розмитість легко перетворює їх на об'єкт політизації та різних маніпуляцій.
Спробуємо спочатку під цим кутом зору охарактеризувати обшир застосування поняття "національна ідентичність" в українському контексті. Справа ця не проста. Поняття етнічної і національної ідентичності часто ототожнюються, як це робить, приміром, О. Олійник на сторінках "Малої енциклопедії етнодержавознавства" [2]. М. Обушний ввів в науковий обіг гібридне поняття "етнонаціональна ідентичність" [3].
Проблеми національної самоідентифікації є важливими для кожного народу, оскільки вони зачіпають смисложиттєві основи його існування. Для України ці проблеми є ще гострішими, бо здобуття незалежності поставило її перед вибором нової ідентичності, такої, яка найліпше сприяла б процесам формування політичної нації співгромадян. Обрана молодою державою парадигма націо- і державотворення не була національно-етнічною і не закріпила за титульним - українським - етносом ніяких владних переваг. Проте закладений у національно-державницькій парадигмі об'єднуючий потенціал виявився слабким для того, щоб політична нація стала вагомим конструктом ідентифікаційного поля. Гостра криза ідентичності, у стані якої український соціум перебуває й досі, супроводжується конкуренцією комуністичної, ліберальної, націоналістичної ідеологій, протистоянням українського та російського націоналізму.
Необхідність чіткого окреслення ідентифікаційного простору в Україні диктується як пізнавальними, так і особливо практичними завданнями. Значення останніх зростає у зв'язку з тим, що процеси самоідентифікації відбуваються в Україні одночасно зі зміною механізмів соціально-економічного регулювання. Новітній етап соціокультурної трансформації у новоствореній державі пов'язаний з істотною модифікацією системи цінностей і моделей політичної поведінки. Нестабільність соціального середовища, ускладнена різнополюсністю зовнішніх орієнтацій, породжує розмитість ідентифікаційних систем та дифузію ідентитетів.
Під ідентичністю прийнято розуміти результат самовизначення людини чи групи у соціальному сенсі, створення "образу - Я" та "образу - Ми", тобто віднесення ними себе до тих чи інших спільнот за віковими, професійними,статевими, територіальними, етнічними, конфесійними чи іншими ознаками. Англійське слово "identity" вживається у значеннях тотожності, справжності й самобутності. У соціогуманітарних науках пріоритет віддається третьому (самобутності) - ідентичність тут розуміється як сукупність специфічних рис, які виділяють певну спільноту з-поміж інших, і є для окремої особи чи групи підставою для віднесення себе до цієї спільноти. Втім, єдності поглядів у визначенні природи ідентичності не спостерігається. Навколо цього поняття не вщухають гострі дискусії.
"Несумірності" ідентичностей виводяться
Loading...

 
 

Цікаве