WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політичне лідерство як складова процесу самоорганізації українського соціуму - Реферат

Політичне лідерство як складова процесу самоорганізації українського соціуму - Реферат

соціального устрою. Домінуючі в них інституційні та ідеаційні складові утворюють сукупність впливових інституцій і персон влади, які здійснюють критично важливий вплив на членів суспільства [9].
У складних системах соціального контролю за утилітарною повсякденністю хтось має виконувати роль "посередника" (М. Хайдегер) між існуючими "правилами" і застосовуваними "санкціями". Це призводить до своєрідності існування людини у світ-культурному середовищі, прояв дії якої відбувається між розмаїттям суспільних відносин та регламентними режимами державного регулювання. Налагодження взаємодії інституцій і спільнот забезпечується системою механізмів, які підтримують у суспільстві виконання нормативних правил. Їх науковий розгляд та аналіз взаємодії потребує використання тієї чи іншої теорії.
Що стосується політичного лідерства, то й до сьогодні його фундаментальна теоретична основа не розроблена. У політичній науці все більше використовуються емпіричні способи раціоналізації наявних практик політичної дійсності щодо політичного лідерства/керівництва. Розвиток антропології, соціології й психології сприяв тому, що явище лідерства почали досліджувати і вивчати експериментально, а одержані результати - інтерпретувати в сенсі створення різних типологій на кшталт "дудар в зеленому костюмі", "пожежник" тощо з подальшим перенесенням їх у політологічні дослідження [10].
У наш час вивчення лідерства спирається переважно на такі теорії, як "теорія рис" (де головна увага приділяється психологічним характеристикам політичного лідера), "теорія ситуацій" (коли висування особи лідера пов'язується з виникненням суспільної потреби у вирішенні тих чи інших соціальних проблем), а також "теорія послідовників" (коли становлення і розвиток лідера аналізується за допомогою наявних зв'язків у цій площині). Були також спроби розробити інтегративні підходи до явища політичного лідерства/керівництва [11].
Слід визнати, що в інтерпретаціях політичного лідерства значно більше нераціонального ніж раціонального. Емоційні оцінки, моральні заборони, уявлення про майбутнє (реальне, бажане, ідеальне, фантастичне) заміщують сам процес формування ідеї цілісності щодо реально існуючого суспільно-політичного явища. Як застарілу представляють також типологізацію лідерів, розроблену М. Вебером [12]. У постмодерних поглядах центробіжні тенденції, локалізація, мікрорівень і мікропроцеси, фрагментація, індивідуалізація вийшли на перший план.
Такі підходи неминуче обумовлюють зміщення акцентів у аналізі проблеми лідерства як суспільно-політичного явища у бік психологічних складових (які і справді мають прояв). Відбувається своєрідна фрагментація цілісного явища. Воно аналізується не в одиницях політології, а в одиницях політичної психології, в результаті чого втрачаються важливі аспекти аналізу, оскільки не зважається на суспільно-політичний контекст, динаміку політичних процесів, вплив інституцій тощо. (Як відомо, структура колективної діяльності суттєво відрізняється від діяльності одного суб'єкта за динамікою, змістом, умовами перебігу, за результатом).
Можна дійти висновку, що не коректно ототожнювати поняття "політичний лідер", "політичний керівник" і "політичне лідерство" як такі, що відображують по суті різні явища суспільної дійсності, хоча вони й взаємопов'язані [13]. Політичне лідерство явище колективне (соціальне) за своєю природою і сутністю. Воно містить перехід від цінностей індивіда до цінностей суспільства і навпаки. Міркування, що політичне лідерство і політичний лідер поняття тотожні, пов'язані (в кращому випадку) з розумінням лідерства як статичного явища. Лідерство як процес (у часі і просторі) не може бути тотожним лідеру як суб'єкту (нехай навіть груповому учаснику цього процесу, що відбувається в певних умовах і має свій, відмінний від результатів діяльності політичного суб'єкта, результат) [14]. Політичне життя України свідчить про можливість створення ситуації, за якої при наявності політичних лідерів фактичне становище справ доводить, що політичного лідерства немає. Але такий стан не буває тривалим, оскільки вертикалі і горизонталі каналів влади є важливим механізмом трансляції генетичного коду суспільної самоорганізації.
У процесі еволюції соціуму політичне лідерство, наче лакмусовий папір, виявляє прагнення (готовність) та здатність до проявів власної самоорганізації. Його інтеграція (як структурного елемента політичної діяльності) у глобальну життєву систему світу найбільш характерно репрезентує і легалізує індивідуальні сподівання і наміри лідерів, які є уособленням групових (колективних) інтересів. Їх політичні, економічні, етнонаціональні, соціокультурні, культурно-історичні, інституційні, процесуальні тощо аспекти зосереджують у собі вузол протиріч різного плану, змісту, рівнів. Навколо вибору програми дій можливої "розв'язки" цих інтересів (тобто шляхів розвитку української спільноти) протягом останніх сімнадцяти років відбувається гостре зіткнення провідних політичних сил.
Вважається, що суспільні рухи неможливі без лідерів, оскільки перші продукують, зумовлюють і вимагають останніх. Це стосується також наявних вищих інституційних державних і суспільно-політичних утворень, прояву у їх функціонуванні дій лідерів/керівників держави, діяльності перших осіб опозиційних політичних сил, місцевої влади та їх представників на рівні регіону, області, мерів великих міст тощо. Політичний зміст історичного часу та його політичні характеристики (політичний устрій, політичне життя суспільства, провідні напрями політичної діяльності, динаміка змін у політичних процесах та інститутах і стиковані з ними суспільні трансформації) зазвичай пов'язують з діяльністю політичних лідерів.
У політичному контексті йдеться про осіб, які завдяки своєму соціальному статусу фактично впливають на вироблення і прийняття політичних рішень, які потім за допомогою різних державних і недержавних інституцій та втягування в цей процес великої кількості людей перетворюються на політику. Виходить, що політичні лідери мають пріоритет і своєрідні "преференції" від суспільства (яке їх так або інакше легітимізує) на формування того періоду, в якому вони живуть.
Визнання значного впливу особистості у владі на особливостіперебігу того чи іншого етапу загального процесу суспільно-політичного розвитку (наприклад, діяльність і/або пасивність вищих партійно-державних посадовців у вітчизняній історії) пов'язується з тривалим перебуванням України у перехідному стані "гібридного" суспільства. Саме такий стан дає підстави деяким дослідникам вважати, що інституційна модель, покладена в основу української національної держави, вступала у протиріччя з фактичним станом українського суспільства, не забезпечуючи йому елементарних умов функціонування і відтворення. У процесах самоорганізації, особливо в епохи радикальної реструктуризації суспільства й трансформації його ціннісної сфери, тобто у ситуаціях соціального дисбалансу, зміни можуть ініціюватися групами, які мають обмежені "матеріальні" ресурси, однак беруть участь у процесі продукування ідей (отже, вони дотичні до ідеаційних ресурсів). За умов дотримання ціннісних орієнтирів демократії затребуваними стають діалог у стосунках між державою та соціумом, політичний компроміс як спосіб подолання протистояння і/або розбіжностей між частинами політичної еліти.
Політичне лідерство (як один з видів лідерства та його найвищий прояв) має свої особливості. Сьогочасне розуміння соціополітичних інституцій як констеляції і виробника смислів людських дій ("фабрики смислів" за В. Лекторським) включає у себе діяльність великої кількості анонімних персонажів. Як відомо, людські дії не тільки продукують і відтворюють соціальні структури, але й обумовлюються ними. Зокрема, політичне лідерство
Loading...

 
 

Цікаве