WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політичне лідерство як складова процесу самоорганізації українського соціуму - Реферат

Політичне лідерство як складова процесу самоорганізації українського соціуму - Реферат


Реферат на тему:
Політичне лідерство як складова процесу самоорганізації українського соціуму
Самоорганізація як колективна (групова) дія існує та здійснюється у взаємодії держави і суспільства. Створена сферою політики система координат дії індивідуальних і групових акторів впливає на відносини домінування - підкорення у державних (та інших) інституціях розподілу і здійснення влади. Процеси державотворення, типи владних відносин (народу та еліт) слугують тим грунтом, на якому найістотніше відстежуються зміни, що відбуваються в процесі суспільного розвитку.
Українська держава як "політичний атрактор самоорганізації" українського етносу [1] останнім часом проявляє тенденцію до розширення сфери діяльності різних секторів та груп громадянського суспільства. Сфера її безпосереднього втручання у політичну складову суспільного життя звужується, а саме воно набуває іншого (більш релевантного до регулятивних функцій) характеру. Водночас нинішня інституційна модель української держави майже не сприймає соціальних, культурних і політичних імпульсів, що виходять з українського соціуму. Політичні (а також теоретичні) дебати навколо проблем самоорганізації актуалізуються потребою в осмисленні теперішнього як предмету вибору. Проблема загострюється тим, що "... самоорганізаційне значення соціального дискурсу для всього соціуму не рівноцінне: суперечності на вищих ієрархічних рівнях чи базових соціальних стратах викликають у соціумі набагато значніше внутрішнє збурення, аніж дисгармонія в локальних об'єктах соціуму" [2]. Вислів Ш. Монтеня "істина по цей бік Піренеїв - хибна думка по інший" може бути застосована і до українських політичних гравців відносно один одного у підходах до національних політичних і культурних цінностей.
Основи самого існування політичного лідерства тісно пов'язані з владою і тими ціннісними категоріями, які є неминучим продуктом і необхідною умовою суспільного розвитку в будь-якому з його аспектів. На зламних етапах ситуація ускладнюється, оскільки "сфера ...відбору суттєво розширюється у моменти, коли система є найбільш далекою від рівноваги, оскільки тоді незначні зусилля викликають масштабні наслідки (і навпаки, у моменти, близькі до рівноваги, навіть масштабні зусилля можуть мати лише незначні наслідки)" [3]. Позиціювання провідних політичних сил у вигляді обраної конфігурації українського парламенту має значення не тільки у сенсі масштабу та наслідків необхідних українському соціуму реформ, але й закладанням основ тих традицій, які формують відносини у владі. Тобто, змінюють формат відносин влади та опозиції (яка є невід'ємною складовою самої влади). За таких умов політичне лідерство набуває системної цілісності сучасних уявлень неоінституційного штибу, а політичні лідери/керівники набувають додаткових можливостей врівноваження у протистоянні політичних сил та пов'язаних з цим проявів політичної дії.
Наголос на потребі "усвідомлення тісного зв'язку між національною самореалізацією та "емансипацією людської одиниці"", необхідність "вирватися із зачарованого кола системоцентричних пріоритетів" на користь "самоцінності й неповторності людської індивідуальності", відмова від "нерозвинутості діяльнісно-індивідуалістичного типу мислення і поведінки" [4] актуалізується сучасними політичними практиками на теренах України.
Постсучасні методологічні орієнтації у підходах до розгляду процесів суспільної самоорганізації (трансформації і/або модернізації) та інституціональних змін базуються на принципі синтезу різних методологій. Серед них провідними напрямами можна вважати конструктивізм і детермінізм. Закладені у класичних теоріях суспільного розвитку (О. Конт, К. Маркс, Т. Парсонс, Д. Белл) принципи універсалізму, дедуктивності і детермінізму у посткласичних теоріях (П. Сорокін, Г. Маркузе, Т. Лукман, М. Кастельс) піддаються ревізії. До таких підходів можна віднести феноменологію (П. Бергер, Т. Лукман), структуралізм (К. Леві-Строс, Е. Гідденс, П. Бурдьє, П. Шампань), символічний інтеракціонізм (Дж. Мід), у дослідженнях яких вивчаються суб'єктивні аспекти соціальної дії (пов'язаної з усвідомленою чи неусвідомленою активністю людей).
Когерентність між конструктивізмом і детермінізмом має прояв у відмові від "універсальності" того чи іншого підходу. Кожен з них може домінувати у науковому аналізі тієї чи іншої сфери соціополітичної дійсності у залежності від мети використання. Стирається сутнісна різниця між "кількісними" і "якісними" методними орієнтаціями. Мультиметодний аналіз використовується задля досягнення взаємодії між політичними субдисциплінами та отримання стабілізуючих результатів [5]. Складність використання подібного підходу полягає у відмові від еклектики та дотримання відповідного методного дискурсу.
Детермінізм розглядає систему соціальних дій як таку, де елементи є взаємопов'язаними. Відповідно, суспільство здатне підтримувати стан динамічної рівноваги за допомогою зміни своїх параметрів. "Відомо, що однією з ключових ідеально-типових ознак західних ліберально-капіталістичних суспільств (наголос на предикаті "ліберальний" не випадковий, оскільки західний капіталізм виявився здатним генерувати не лише раціональну безособовість, але й персоналістські режими на кшталт фашистських. Лише цей факт європейської історії робить безглуздою тезу про органічність західної модернізації) стало вироблення ними як безособової, цілераціональної, формально-інструментальної й калькульованої орієнтації соціальної дії, так і відповідного набору інституцій, що уможливлював реалізацію дії такого типу" [6]. Зауважимо, що до цього "набору інституцій" входить і політичне лідерство.
У політичній науці можна зустріти порівняння модерних західних (відкритих громадянських) суспільств з соціальним "керованим термоядерним синтезом", завдяки якому воно "в ідеалі здатне підтримувати політичну активність населення постійно. Всередині такого суспільства, по суті, відбувається так звана "перманентна революція", яка надає динамізму його розвитку, ...у схожих системах досягнення тих чи інших суспільно значущих цілей здійснюється політичними методами, оскільки опосередковане активністю організованих мас" [7]. У межах детермінізму прихильники функціоналізму розрізняють чотири рівні механізму саморегуляції соціальної системи: рівень індивідів і колективів (первинний), рівень організації (управлінський), інституційний (структури і норми), ціннісний (соцієтальний). Вважається, що чим вищий рівень, тим вищий ступінь прояву системної цілісності у механізмах суспільної інтеграції (Т. Парсонс).
Не залишаються поза увагою і деструктивні явища у суспільстві. Р. Мертон та його послідовники обстоюють тезу, що будь-які елементи суспільної системи є функціональними (а отже й дисфункціональними) - за кожним елементом соціальної системи ніби закріплена відповідна незамінна функція для існування суспільства на тому чи іншому етапі його розвитку. Проте ці функції можуть діяти у явній і латентній формах. Зауважимо, що різні варіантифункціонального підходу надають перевагу вивченню об'єктивних, зовнішніх чинників соціополітичної дії. В них значно менша увага приділяється ролі суб'єктивних чинників (наприклад, усвідомленості чи неусвідомленості людьми суспільно-політичної дійсності, місця і ролі окремої особистості в суспільстві). Взагалі, доцільно звернути увагу на такі обставини, за яких вся історія політичної думки і практики "свідчить про жорстке протистояння персоналістської й інституціоналістської парадигм. ...З плином часу вірогідність їх позитивного синтезу аж ніяк не зростає. Скоріше, можна констатувати посилення конфронтації між ними" [8]. Така констатація актуалізує когерентність символічних цінностей (якими послуговуються індивіди), та їх відношеннями з активними центрами
Loading...

 
 

Цікаве