WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політичне лідерство на пострадянському просторі: методологічний контекст - Реферат

Політичне лідерство на пострадянському просторі: методологічний контекст - Реферат

президента висить портрет цього царя. Прихильники президента жартують, що обидві ці особи з команди "пітерських".
Громадяни Росії бачать у В. Путіні "сильну руку", а політика "сильної руки", спрямована на зміцнення Росії у всіх сферах, має у них непересічну цінність [3]. Як для англійської королеви немає нічого важливішого за вічні інтереси Англії, так і для В. Путіна головне - національні інтереси Росії.
10 травня 2006 року президент Росії звернувся з черговим посланням до Федеральних Зборів країни [4]. Головна особливість таких послань - це їх конкретність і послідовність. Починаючи із загального бачення непривабливої ситуації в Росії і визначення пріоритетів власногопрезидентства (головне в посланні за 2000 рік), В. Путін із року в рік рухається в одному напрямі - через створення і реалізацію зрозумілих усім національних проектів в соціальній сфері і поступовому нарощуванні обсягів економічного розвитку. В результаті Росія повинна всебічно зміцнитися й посісти відповідне місце у системі світових координат. Нові завдання, викладені в цьогорічному посланні: поліпшення демографічної ситуації в країні, зміцнення і розвиток збройних сил з метою підвищення обороноздатності країни. Російський президент прагне перетворити країну в потужну централізовану державу, з якою б рахувалися у всьому цивілізованому світі.
Серед невирішених проблем - нестабільна ситуація в Чечні, загострення відносин з Україною, Молдовою і Грузією. Всередині Росії та й за її межами - неоднозначне ставлення до засад "керованої демократії".
Білорусь. У березні 1994 року прийнято нову Конституцію Республіки Білорусь, згідно з якою було сформовано владні органи, обрано президентом країни О. Лукашенка. У листопаді 1996 року на референдумі затверджено нову редакцію Конституцію Білорусі. В результаті створено передумови для концентрації усієї влади в руках президента і перетворення парламенту, конституційного суду, місцевих органів самоврядування на суто декоративні інституції. "У Європі, по суті, з'явився свій Фідель Кастро, такий же безкомпромісний, а також політично невмирущий" [5].
На президентських виборах 19 березня 2006 року, за офіційними даними, О. Лукашенко (обирався на цю посаду втретє) отримав переконливу перемогу: за нього проголосувало 83 % виборців, тоді як його основний суперник О. Мілінкевич набрав тільки 6 %. Майже тижневий протест опозиції, яка не визнала підсумків виборів, закінчився знесенням наметового містечка на центральному майдані міста і арештом до тисячі учасників протесту, в тому числі й лідерів опозиції.
Європейський Союз і США визнали вибори недійсними і оголосили санкції проти білоруського керівництва.
Проте неупереджений аналіз показує, що більшість білорусів проголосувала не стільки особисто за О. Лукашенка (хоча він і імпонує їм як глава держави своєю безкомпромісністю у захисті незалежності країни), скільки за пакт з владою, яка дозволяє їм відносно пристойно - за їх міркуваннями - жити. "Вони самі розберуться із своїм начальством. Допомагати їм і опозиції слід лише тією мірою, якою вони самі цього побажають. Потреби в місіонерстві немає жодної. І тим більше немає потреби у війні під знаменами демократизації" [6].
Україна і Молдова останнім часом, після обрання главами держав В. Ющенка і В. Вороніна (до речі, Молдова - єдина країна, в якій президентом обрано лідера діючої компартії), прагнуть втілювати демократичні засади в управління суспільством. Україна бере активну участь у врегулюванні придністровського конфлікту. Проте ця проблема є однією з непростих.
В основі моделі суспільного устрою незалежних держав Центральної Азії, які постали на пострадянському просторі, - збереження давніх і племінних традицій та поєднання їх із сучасними реаліями. До прикладу: президент Казахстану Н. Назарбаєв, вперше обраний 1 грудня 1990 року, втретє переобраний 3 грудня 2005 року; пройшов шлях до влади через посаду першого секретаря ЦК Компартії Казахстану; він виходець із старшого жузу, тобто племені, що вирощує еліту. Він єдиний із глав держав СНД наважився перенести столицю з Алма-Ати в Астану, перетворивши це місто на сучасний європейський мегаполіс.
В центральноазійських країнах простежується своєрідна тенденція становлення авторитарних режимів. Перевагу віддано президентським республікам, які очолили визнані діячі центральноазійського регіону: Н. Назарбаєв - у Казахстані, І. Карімов - в Узбекистані, С. Ніязов (туркменбаші - батько всіх туркмен) - в Туркменістані, А. Акаєв - в Киргизстані (на початку 2005 року в результаті фальсифікації парламентських виборів був вимушений піти у відставку, вважався одним із демократичних лідерів у цьому регіоні; президентом Киргизстану став К. Бакієв), Е. Рахмонов - в Таджикистані.
Одним із найжорстокіших в Центральній Азії вважається режим І. Карімова. 1991 року І. Карімов так відповів депутатам парламенту на звинувачення його в диктаторських замашках: "У нашій республіці може бути або демократія, або порядок". І обрав порядок. Основна заповідь президента: "На Сході владу не ділять" [7]. Узбецьким Петром І назвала І. Карімова казахська преса. Трагічні події в Андижані 13 - 15 травня 2005 року - переконливий тому приклад. Озброєні заколотники захопили тюрму, звільнили ув'язнених, а потім захопили міську держадміністрацію. Влада оголосила заколотників релігійними екстремістами. Заколот було придушено збройно, з численними людськими жертвами. Європейський Союз запровадив санкції проти Узбекистану, які підтримали й США. У відповідь Узбекистан висунув до США вимогу залишити до кінця року військову базу, розташовану на його території [8].
Що стосується держав Закавказзя, то їх влада, політичні лідери постійно відчувають тиск міжнаціональних конфліктів. В колишніх республіках Закавказзя такі конфлікти не вщухають: Нагорно-Карабахський, в якому задіяні Вірменія і Азербайрджан, відокремлення Абхазії від Грузії. Ні президенти, ні парламенти, ні уряди не змогли запобігти громадянській війні. При цьому кожна країна визначає свій, лише їй притаманний шлях розвитку: якщо Грузія та Азербайджан прагнуть дистанціюватися від Росії (Грузія здійснює це особливо наполегливо після відставки Е. Шеварднадзе і обрання президентом М. Саакашвілі; йдеться навіть про вихід цієї країни з СНД), то Вірменія послідовно дотримується
Loading...

 
 

Цікаве