WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політичне лідерство в країнах СНД і Балтії: загальне, особливе - Реферат

Політичне лідерство в країнах СНД і Балтії: загальне, особливе - Реферат


Реферат на тему:
Політичне лідерство в країнах СНД і Балтії: загальне, особливе
Проблема ролі політичних лідерів та місця політичної еліти у становленні української державності останнім часом інтенсивно досліджується політичною наукою. Вийшов друком ряд монографічних праць [1], періодично публікуються аналітичні матеріали [2]. Ці питання набувають особливої актуальності на нинішньому етапі становлення і дій нових владних структур після президентських та останніх виборів до Верховної Ради України.
Слово лідер (від англійського leader - ведучий, керівник) [3]. У політологічному аспекті політичне лідерство - це суспільно-політичний процес, за якого одна особа виконує роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства в цілому. До найважливіших функцій політичного лідерства належать: інтеграція суспільства, громадян, об'єднання мас довкола спільних завдань і цінностей; прийняття оптимальних політичних рішень; налагодження системи постійного політичного зв'язку з масами; мобілізація мас на реалізацію політичних цілей; легітимація суспільно-політичного устрою.
Нині відбувається інтенсивний процес трансформації політичних структур нових держав, що постали на пострадянському просторі. Прагнення створити модель суспільно-політичного устрою за західним зразком здебільш не мали успіху (виняток - країни Балтії). Позитивний результат досягався тільки тоді, коли при формуванні інститутів правової держави враховувалися соціально-політичні та економічні реалії країни. При цьому аналітики спостерігають як загальні риси в розвитку і становленні політичних структур та політичних лідерів нових держав, так і риси особливі, обумовлені історією, культурними традиціями, національним самоутвердженням народів.
Політична історія України останніх 15 років - це, поряд з іншим, історія трьох президентів, п'яти спікерів парламенту, дванадцяти урядів, становлення політичної еліти, реформування інститутів правової держави і громадянського суспільства.
Вибори третього Президента України в грудні 2004 року в суспільній свідомості пов'язуються з визначенням нової перспективи розвитку держави, нової якості як держави, так і суспільства.
До останнього часу трансформація владних структур, зокрема - інституту президентства, відбувається складно, суперечливо. Та очевидно, що битву в економіці влада програла: погіршується інвестиційний клімат, зростає інфляція, знову з'являється загроза несвоєчасної виплати зарплат, пенсій. Різко зросли ціни на товари першої необхідності. Загострилися українсько-російські відносини, зокрема в газовій сфері. Не відбулося реальної структуризації влади: бізнес не відокремлено від влади, з'явилися ознаки зародження нових олігархічних груп та їх змички зі старими кланами [4]. І головне. Нова влада виявилась непрофесійною. Війна команди переможців на два фронти (з опозицією та між собою) закінчилась фарсом. В. Ющенко відправив у відставку уряд Ю. Тимошенко всього через сім місяців після його призначення. А на початку 2006 року парламент проголосував за відставку уряду Ю. Єханурова. Аргументована програма хоча б на найближчий період, а тим більше стратегія на тривалу перспективу - не визначені.
Громадяни України, як свідчать результати соціологічних досліджень, хочуть бачити на посаді Президента визнаного лідера загальнонаціонального масштабу, раціонального політика, який впевнено проводив би економічні реформи, рішуче поборював бідність, безробіття, викорінював злочинність, корупцію, клановість, забезпечував розвиток вітчизняного підприємництва, ефективне використання наукового і виробничого потенціалу тощо. Новий Президент повинен спрямувати зусилля політичної і бізнесової еліти на формування громадянського суспільства і набуття європейських цінностей, входження нашої держави до європейських та євроатлантичних структур, налагодження взаємовигідних стосунків з Росією. Амбітність глави держави має бути підкріплена необхідною для цього інтелігентністю, толерантністю, компетентністю і талантом державного діяча, спроможного мислити і діяти системно.
Згідно з Конституцією Російської Федерації, Росія є демократичною правовою державою з республіканською формою правління [5]. Президент РФ обирається її громадянами на чотири роки. Як глава держави, він представляє Росію всередині країни і в міжнародних відносинах. Важливо підкреслити, що хоча президент РФ де-юре не є главою виконавчої влади, проте де-факто його повноваження значно ширші, ніж у переважної більшості президентів демократичних країн, де за ними закріплено статус глави держави і глави виконавчої влади.
У березні 2000 року президентом РФ було обрано В. Путіна. Чотирьохрічний період його президентства не без підстав вважається успішним. Від самого початку В. Путін зрозумів, що всевладність губернаторів та ігнорування ними центральних органів влади створює небезпеку для цілісності Росії. Глава держави особливої уваги надає зміцненню вертикалі виконавчої влади. Змінено порядок формування Ради Федерації - місця керівників регіонів у Верхній палаті посіли представники регіональної влади (виконавчої і законодавчої). Засновано сім федеральних округів на чолі з представниками президента. В результаті В. Путін відновив вертикаль органів федеральної влади, змусив всесильних за Б. Єльцина губернаторів дотримуватися правових норм, було ліквідовано невідповідності законодавчих актів суб'єктів федерації Конституції РФ.
Щодо зовнішньої політики. Нинішній президент Росії прагне не просто відновити сильну централізовану федеративну державу, але й державу, яка б відігравала роль одного з "полюсів сили" у геополітичній структурі світу.
На час приходу В. Путіна до влади Росія мала напружені стосунки з багатьма державами. Вихід з цієї ситуації було знайдено. Налагоджується співробітництво з країнами ЄС. Франція і Німеччина з важливих міжнародних проблем нерідко дотримуються позиції, схожої з російською. Вдалося подолати серйозну кризу в російсько-американських відносинах. І хоча в Росії і США є чимало розходжень, зокрема - з іракської проблеми, проте головного досягнуто: Москва і Вашингтон навчились вести конструктивний діалог. Росія входить до "вісімки" найпотужніших держав світу.
14 березня 2004 року відбулися чергові вибори президента РФ. Явка виборців становила 64,3 %. Діючий президент отримав підтримку 71,2 % виборців, що взяли участь у голосуванні (майже 49 мільйонів осіб). Директор Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень В. Ігрунов: "До моменту приходу до влади Путіна народ знудьгувався за стабільністю, дуже багато було ностальгії за минулим при небажанні
Loading...

 
 

Цікаве