WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політичне лідерство і моделювання національного розвитку - Реферат

Політичне лідерство і моделювання національного розвитку - Реферат

протистояння може спричинити зростання ризику повзучої федералізації. Передумови для цього посилюються внаслідок суттєвих розбіжностей показників конкуруючих політичних сил на місцевих виборах. Корегування сьогоднішньої спотвореної самоідентифікації окремих регіональних спільнот внаслідок накладання та взаємопосилення локальної та мовно-культурної ідентичності загрожує граничним ускладненням відносин між центром і окремими регіонами, а за умов посилення зовнішнього втручання - реальним розколом країни. Доводиться серйозно ставитися й до оцінок експертів Фонду миру та Фонду Карнегі, які відносять Україну до числа внутрішньо нестабільних держав [6].
Україна має досить серйозні проблеми з досягненням консолідованості. Вони пов'язані переважно з особливостями становлення української державності і незавершеністю цього процесу. Але слід визнати, що значною мірою ці проблеми, так само, як і ускладнення процесів демократизації, підживлюються внаслідок небезпечних вад національного розвитку за умов незалежності. Історична інерція обумовлює складне переплетення внутрішніх і зовнішніх чинників, що впливають на перспективи демократичного транзиту і національного відродження. Фактично після п'ятнадцяти років незалежності доводиться підбивати підсумки суперечливої діяльності першого, посткомуністичного призову української еліти і визначати перспективи її оновлення та можливості оптимізації моделі національного поступу. Очевидно, що для пострадянської і сучасної європейської України потрібні різні політичні лідери. Це досить рельєфно позначається в характеристиках Л. Кучми та В. Ющенка.
Обсяг конституційних повноважень Л. Кучми, масштаби його неформального впливу стали безпрецедентними для сучасної Європи. Його владарювання фактично стало експериментом з розбудови держави і реформування, що здійснюються згори, при відмові від широкого консенсусу і без публічних дискусій і певного проекту. Загальна спрямованість і стиль дій державного механізму виявились глибоко персоніфікованими. Про команду, про однодумців Президента говорити можна тільки умовно. Його оточення мало впізнавані риси, але не було стабільним. Прем'єр-міністр В. Янукович став восьмим головою уряду за два президентства Л. Кучми, В. Медведчук - п'ятим керівником Адміністрації Президента. Масштаби перестановок кадрів на рівні віце-прем'єрів, міністрів, керівників державних комітетів і служб, голів адміністрацій в областях вимірюються багатьма десятками. Більшість державних мужів з тієї обойми, рівною мірою зацікавлені у збереженні системи, що дозволяла їм експлуатувати національні ресурси, відверто конкурували чи навіть ворогували між собою.
Президент здійснював великий вплив на формування політичної і управлінської еліти. Але ще більше значення має те, що при ньому і за його участю в країні виникла особлива форма організації еліти - кланові політико-економічні угруповання. Лідери найпотужніших з них набули ознак олігархів і стали в цій якості його основною опорою і в політичному, і в фінансовому, і в державному, і в особистому вимірі. У свою чергу, вони широко використовували Л. Кучму у власних інтересах. Бізнесмени, що зрослися з владою, і вища бюрократія, що робить бізнес на владі, стали основними архітекторами політичного режиму на чолі з Президентом.
Л. Кучма постійно ворогував з Верховною Радою і особливо страждав від того, що був обмежений у можливості її розпускати. Це було єдиною суттєвою вадою в арсеналі його повноважень, яку він наполегливо намагався ліквідувати. Де-факто він не дав утвердитися розділенню гілок влади, підпорядкувавши собі парламентську більшість і судову систему. Він правив країною, не маючи стратегії і навіть чіткого бачення національних пріоритетів. На певному етапі це стало суттю його політики. Невизначеність, непослідовність, постійне "корегування курсу реформ" дозволяли збити шкалу оцінки, утруднювали порівняння зробленого і обіцяного. Це була політика консервації посткомуністичних соціально-економічних реалій і ухилення від реформ.
Загалом є мало сумнівів у тому, що Президент щиро прагнув зробити свою країну успішною. Але інтереси його оточення концентрувалися в меркантильній площині і не надто співпадали з загальнонаціональними, а він не був здатним опиратися цьому оточенню.
Головний опонент Л Кучми в останні роки В. Ющенко вважає, що правління його попередника було його особистою драмою. Йому не тільки не вдалося здійснити системні реформи, про які він постійно говорив. Його позиція стала причиною того, що демократичні і ринкові перетворення не одержали необхідного імпульсу і були згорнуті. Причому, згорнуті саме тому, що становили загрозу для правлячої верхівки. Саме з цим закономірно пов'язують інші серйозні хвороби держави і суспільства: пригнічення народної підприємливості, ініціативи, згортання процесів соціального оновлення, дискредитація незалежності, марнування безцінного історичного часу і потенціалу нації.
Влада була сконцентрована не просто в її виконавчій гілці, а в президентській вертикалі, що фактично перебувала поза сферою політичної відповідальності. Виникнення другої системи влади, або, за висловом О. Зінов'єва, надвлади, - перетворення Адміністрації Президента на модифікацію ЦК компартії, так само, як і система приватних зв'язків, була цілком закономірною. Перетворення Адміністрації Президента у другий, причому - головний уряд, стало першим елементом української президентської республіки. Другим таким елементом стала розгалужена і досить ефективна тіньова система влади. Вона також цілком президентська, тільки до республіки вже не має жодного стосунку. Влада стала об'єктом приватизації, роздвоїлася, частково втратила власне державний, публічний характер. Це породило, зокрема, такий феномен, як адміністративний ресурс, власне - форму переорієнтації діяльності державних органів на обслуговування індивідуальних і вузькогрупових інтересів на шкоду суспільним.
Паралельно і досить природним шляхом відбулося зрощування бізнесу і влади, а олігархи поставили під контроль ключові елементи бюрократичної системи в центрі і на місцях. На завершальному етапі президентства Л. Кучми вони практично створили дублюючу систему підпорядкування силових і контролюючихорганів і цілком убезпечили себе від ризиків, пов'язаних з політичною кон'юнктурою, як це спостерігається в Росії. Водночас під управлінням окремих кланово-олігархічних угруповань через специфічну розстановку кадрів та шляхом регульованих виборів опинилися райони, міста, області, а також відомства, галузі виробництва.
Другий Президент від початку не мав і не зміг надалі набути знань, широти поглядів і розуміння завдань, які постають перед країною. Він залишився радянським космополітом, людиною, не здатною зрозуміти, відчути і уособлювати Україну як повноцінну сучасну державу. Не налаштований і не здатний бути справжнім лідером і системним керівником, він волів саме правити. Однак і тут у Л. Кучми виходило не все. Він цілком утвердив свій авторитет серед бюрократії, в масштабах політичного істеблішменту, але не серед населення. Більшість громадян сприймала його переважно не як найбільш гідного, а як менше з лих. Рейтинг довіри/недовіри до нього завжди був від'ємним, його політика ніколи не знаходила широкої свідомої підтримки населення. Хто звик поважати начальство, той віддавав шану передовсім його посаді. Довгий час він не надто переймався щодо цього,
Loading...

 
 

Цікаве