WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політичне лідерство і моделювання національного розвитку - Реферат

Політичне лідерство і моделювання національного розвитку - Реферат

належать наслідки штучного стримування і глибокого спотворення розвитку суспільства за радянських часів. Унезалежнення не супроводжувалося виразним розривом з цим періодом, якісним стрибком до нового суспільно-політичного стану. Більше того, на рівні еліти мала місце спадковість, перенесення суттєвих старих ознак і норм в політичну культуру і політичну практику самостійної держави. Закономірно, що протягом перших років незалежності чинився суперечливий, переважно деструктивний вплив влади на перебіг суспільно-політичних процесів. Набули розвитку і певної усталеності сурогатні форми суспільної організації, тіньові політичні механізми. Саме ці обставини унеможливили реальне зближення з Європою і утримували країну у стані невизначеності щодо геополітичної ролі та зовнішньополітичних пріоритетів.
Друга група чинників - це наслідки відставання національних суспільних процесів порівняно з інтернаціональними, незавершеності національної самоідентифікації, суспільно-політичної консолідації, формування сучасної конкурентоспроможної і патріотичної політичної еліти. Це особливо рельєфно виявляється на європейському фоні, де процеси інтернаціоналізації значно посилюються інтеграційними чинниками, які безпосередньо впливають на національні моделі розвитку.
Самоідентифікація українських громадян, їх ціннісні уподобання значно відрізняють їх від більшості європейців. Вона має перехідний характер і не позначена виразним напрямом еволюції (як, наприклад, у деяких балканських країнах, де так само існує проблема незавершеності національної самоідентифікації). Цей процес переважно перебуває під впливом євразійської суспільно-політичної традиції - своєрідна імперська інтернаціоналізація, тривала ізольованість і русифікація у форматі "трьох братніх східнослов'янських народів" довгий час деформували масову свідомість. Разом з малою успішністю першого періоду незалежності, це гальмує усвідомлення власної окремішності та відповідальності за власну долю.
За результатами опитування 2005 року, тільки 54,8 % (2004 - 44,2 %) респондентів вважали себе передовсім громадянами України, 24,6 % (2004 - 30,5 %) - жителями села, району чи міста, в якому живуть, 4,8 % - регіону (області чи кількох областей), 2,5 % - представниками етносу, нації, а ще 8,1 % (2004 - 10,7 %) - громадянами колишнього СРСР [1]. Майже половина громадян підтримують ідею подвійного громадянства. Суттєво нижчою, ніж у більшості європейських країн, залишається довіра до співгромадян.
Симптоматично, що 20,4 % громадян ладні підтримати ідею відновлення СРСР та соціалістичної системи, а ще 28,3 % прагнуть цього, але розуміють, що за сучасних умов це нереально. Лише трохи більше половини висловлюються проти такої гіпотетичної перспективи. Водночас тих, хто вважає припустимим зміцнення економічної незалежності держави ціною зниження рівня життя, у два з половиною рази менше, ніж тих, хто на таке не погоджується. 53,1 % готові захищати свою країну у разі війни, 26,7 % не готові, 20,2 % вагаються з відповіддю [3]. Водночас на запитання, як має поводитися Україна у випадку конфлікту між Росією і НАТО, відносна більшість (40,7 %) вважає за необхідне дотримуватися максимально нейтральної позиції, ще 22,9 % впевнені, що Україна має стати посередником у владнанні конфлікту, ще 12,6 % вагалися з відповіддю, 20,8 % висловилися на користь того, аби стати на бік Росії, 3 % - на бік НАТО [4].
Таблиця 1
Ставлення до України як до своєї Батьківщини (%) [2]
Таблиця 2
Якою мірою ви пишаєтеся чи не пишаєтеся,
що є громадянином України? (%) [5]
Україні притаманна й проблема суперечливості канонів патріотизму, адже продовжуються серйозні дискусії щодо змісту національних інтересів. Це, власне, стосується й цілісності поглядів на найбільш загальні і принципові питання сучасного розвитку і самовідчуття власної ролі та окремої відповідальності. У конкретнішому вимірі проблема полягає у неготовності або небажанні частини населення відійти від союзного минулого, відкинути реінтеграційні ілюзії. Крім того, вирішення цієї проблеми ускладнюється тим, що частина політичної і бізнесової еліти, яка опинилася після 2004 року в опозиції, ладна використовувати настрої окремих прошарків громадян та, власне, російський чинник як інструменти у політичній боротьбі. При цьому, державна влада все ще зважає на суперечливість суспільних настроїв і утримується від належного реагування на прояви антидержавницької політичної діяльності та все ще не виробила ефективних засобів запобігання деструктивним діям окремих потужних економічних та політичних акторів.
Загострення політичної боротьби в другій половині 2004 року стало серйозним випробуванням для країни. Формат цієї боротьби визначило протистояння кандидатів на посаду Президента, які уособлювали дві принципово різні моделі побудови держави. Альтернативи подальшого національного розвитку, які визначилися під час президентських виборів, стали причиною мобілізації громадських і політичних сил, які керуються різними суспільними цінностями. Характер протистояння породив довготермінові ризики поглиблення внутрішніх суперечностей у регіональному та ідеологічному форматі. Два основні табори - помаранчевий і біло-синій - сформувалися переважно за соціокультурними чинниками. Жоден з них не репрезентує країну в цілому, має ознаки усталеної регіональності. Спостерігаємо формування "західно-народної" та "східно-народної" ідеології. Формат становлення політичної нації в Україні залишається невизначеним. Більше того, рівень гуманітарної самобутності та самодостатності нації недостатній.
На процесі становлення нації, якості державотворення позначаються і прояви партикулярної самоідентифікації українських громадян. Регіональні відмінності, що склалися історично, можуть поглибитися внаслідок суперечливих процесів в соціокультурній і політичній сфері. Очевидно, що в Україні, хоча й дещо меншою мірою, ніж в Росії та Білорусі, збереглася радянська субкультура, яка консервує ідеологізоване і водночас архаїчне ставлення до всіх значущих питань внутрішньої і зовнішньої політики. Національна самоідентифікація гальмується стійкістю міфів про особливу слов'янську духовність та соціальність, що містять ті чи ті елементи ізоляціонізму та антизахідництва. Пострадянський простір все ще міцно об'єднаний саме недореформованою радянською спадщиною, у тому числі й генетичною близькістю, взаємозалежністю правлячих еліт і, що дуже важливо, їх ізольованістю від решти світу, від міжнародної демократичної спільноти. Режим кордонів, що мало змінився за останні півтора десятиліття (відмежованість на заході,невпорядкованість і прозорість на сході) підкреслює незавершеність і непевність геополітичних трансформацій.
Події 2004, а потім і 2006 року загострили питання регіоналізації. Разом з деякими іншими (подвійне громадянство, федералізація, статус російської мови) воно перетворилася на інструмент політичної боротьби всередині України та геополітичної боротьби за Україну. Цілеспрямовані дії деяких політичних сил та російський чинник створюють виразний ризик поглиблення та закріплення регіонального розламу, наявності двох електоратів, формування звички ставлення їх представників один до одного за схемою "свої" - "чужі". Такі ментально-психологічні реалії роблять націю вразливою, а саму державу внутрішньо слабкою. У зв'язку з реформою місцевого самоврядування, політичне
Loading...

 
 

Цікаве