WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політичне лідерство і моделювання національного розвитку - Реферат

Політичне лідерство і моделювання національного розвитку - Реферат


Реферат на тему:
Політичне лідерство і моделювання національного розвитку
В професійному середовищі поширена думка, що політичне лідерство є надскладним об'єктом для строгого політологічного аналізу, адже сам цей феномен не може бути чітко формалізованим. Так само і цільова орієнтація аналізу у багатьох випадках носить вузькопрактичний або навіть політтехнологічний характер. У цій розвідці, по-перше, не використовуються засоби політичної психології, історико-біографічного опису, портретування, іміджелогії; по-друге, вона не пристосовується до потреб політичного менеджменту.
Погляди та особисті якості лідерів, безумовно, накладають відбиток на стиль і тактику використання влади та впливу, але ще більше вони позначаються на самій вірогідності того, що еліта та/або громадяни визнають їх прийнятними претендентами на виняткову суспільну й політичну роль.
Сама можливість і змістове наповнення лідерства детермінуються переважно двома комплексними чинниками: об'єктивними обставинами національного поступу та логікою внутрішньополітичної боротьби. Це робить не тільки можливим, а й доцільним максимально деперсоніфікувати конкретних лідерів як об'єкти дослідження, виходячи з того, що вони, будучи зануреними в суспільно-політичні реалії, перетворюються на їх органічну складову. Тобто, будемо виходити з того, що не тільки припустимо, а й об'єктивно необхідно, поряд з визначенням ролі особистості в історії, мати на увазі ті фундаментальні обставини, завдяки яким історія впливає на особистість, перетворює її на свій продукт. Це тим більш виправдано, оскільки як дослідників, так і громадян цікавлять передусім наслідки, результати діяльності політичних лідерів, їх фактична роль в історії країни.
Умови нових незалежних держав є недостатньо усталеними, що вносить значну багатоманітність у конкретні варіанти реалізації політичного лідерства. Пострадянський, або євразійський простір характеризується значною специфікою суспільного і політичного розвитку. Цивілізаційна та етнокультурна багатоманітність тут протягом значного історичного часу була втиснута в жорстку державну оболонку. Власне це дає підстави говорити про царську Росію та Радянський Союз як імперії. Нас особливо цікавить спосіб політичної організації цього простору та її вплив на самоідентифікацію спільнот, інтеграційно-дезінтеграційні процеси, взаємини влади і суспільства, механізми формування еліти - тобто обставини, що визначають якості об'єктів та суб'єктів управління і принципи їх взаємодії.
Цілком очевидно, що політичні традиції і культура, яка складалася протягом століть, а потім, у модифікованому вигляді, цілеспрямовано насаджувалися протягом десятиліть, багато в чому визначають умови становлення і розвитку нових незалежних держав. Серед таких успадкованих умов - етатизм, наявність державного механізму з розширеними функціями, влада, що не підлягала контролю з боку суспільства, особливий статус чиновництва, брак вільної конкуренції в професійній і (особливо) в політичній сфері, обмеженість свободи особистості. До цього слід додати спотворення та пригнічення етнонаціонального розвитку, диспропорції і неповноцінність соціальної структури, які склалися у форматі окремих союзних республік, їх провінціалізація. Наслідок: було не тільки перервано природний історичний розвиток окремих народів, а й суттєво погіршено умови повернення до нього, штучно підірвано самодостатність і знижено національну конкурентоспроможність.
Практично для всіх пострадянських республік парадоксальним чином додав труднощів на шляху національного відродження полегшений спосіб досягнення державної незалежності. Повноцінна боротьба за незалежність є принципово важливою складовою процесу повернення до нормального самостійного розвитку. Адже успіх у такій боротьбі свідчить про наявність потенціалу і закладає основу для подальшої природної оригінальної еволюції. У випадку України унезалежнення не супроводжувалося виразним розривом з попереднім періодом, якісним стрибком до нового суспільно-політичного стану. Більше того, на рівні еліти спостерігалася спадковість, перенесення суттєвих старих ознак та норм в політичну культуру і політичну практику самостійної держави. Закономірно, що протягом перших років незалежності чинився суперечливий, переважно деструктивний, спотворюючий вплив влади на перебіг суспільно-політичних процесів. Набули розвитку і певної усталеності сурогатні форми суспільної організації, тіньові політичні механізми.
Українське суспільство отримало в процесі унезалежнення слабкий і надзвичайно суперечливий імпульс щодо оновлення. Слабкий, оскільки саме суспільство було недостатньо задіяне в боротьбі за незалежність. В ньому брали порівняно активну участь лише ті прошарки населення, які за умов кризи радянської політичної системи артикулювали свої інтереси у площині здобуття суверенної національної держави. Але при цьому така участь була переважно спонтанною і зовсім не передбачала реального впливу на ухвалення принципових рішень, визначення моделі суспільного розвитку. Решта, а це переважна більшість, виконувала роль, нав'язану перебігом подій, або ж була об'єктом маніпуляцій основних гравців. Своєю суперечливістю цей імпульс "завдячує" перевазі деструктивних складових, уповільненій заміні старого новим, несистемності нового і, отже, переважно неорганічному сплетінню елементів радянської і різновидів пострадянської (від тіньової до демократичної) організації суспільства.
Найважливішим чинником суспільно-політичного розвитку України стало те, що унезалежнення розв'язало лише проблеми державності як такої, залишивши без чіткої відповіді питання про нову систему цінностей і модель національного розвитку. Владна еліта і бюрократія, які значною мірою зберегли свої позиції і виявилися чи не єдиними організованими суспільними групами, отримали простір для активних дій згідно з власними інтересами. Та частина громадськості, яка відігравала активну роль у процесі здобуття незалежності, переважно концентрувалась на проблемах розбудови держави; її лідери воліли йти у владу чи впливати на неї у форматі відносин всередині політичної еліти, але залишалися на другорядних ролях. Суспільство після грудневого 1991 року референдуму залишилося переважно відстороненим від державного будівництва та загальнонаціональних проблем. Воно не лише не було готове до політичної творчості, а й виявилося дезорієнтованим діями влади.
Частково оновлена номенклатура, яка втрималася на своїх позиціях, переважно формувалась в республіканському форматі, але не була й не могла бути справді національною за власною природою, системою цінностей, ментальністю. Вона керувалась груповими інтересами, подібними до інтересів інших загонів республіканської номенклатури. Синхронні дії цих сил, їх взаємопідтримка були головною рушійною силою як демонтажу СРСР, так і створення СНД й подальшого підтримання пострадянського феномена "близького зарубіжжя". Порозуміння між національними номенклатурами позбавило розпад наддержавиособливого драматизму, але суттєво знизило цінність, якісні характеристики здобутої незалежності.
Історичний етап і конкретні обставини, за яких стали можливими суспільно-політичні перетворення в Україні, зумовлюють значну специфіку цього процесу, суттєве відхилення його від класичного варіанта саморозвитку. Специфіка ця пов'язана, передовсім, з двома групами чинників. До першої
Loading...

 
 

Цікаве