WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політична комунікація: проблеми структуризації - Реферат

Політична комунікація: проблеми структуризації - Реферат

комунікативні складові політичного процесу не завжди відповідають принципам толерантного діалогу, натомість дають підстави для констатації наявного впливу так званої організаційно-адміністративної комунікації. За влучним висловом Т. Персикової, така комунікація здійснюється каналами "виноградної лози", суть якої полягає в тому, що зовні непередбачувані шляхи передачі інформації нагадують хаотичне переплетіння гілок винограду, котрі живляться з єдиного кореня [18].
Різноманітні як за методами передачі, так і за жанрами носії політичної комунікації виступають предметом аналітично-синтетичної критики з метою їх структурної формалізації. В інформаційному забезпеченні конституційної реформи спостерігаємо нині доволі помітний в комунікативному процесі конфлікт інтерпретацій, що полягає у співвідношенні релевантної (офіційної) і нерелевантної (супровідної) інформації, а також боротьбу, зіткнення інтересів різних суб'єктів політичної комунікації. Розкриваючи сутність комунікативного конфлікту інтерпретації, Ю. Хабермас зазначає, що "інтерпретатори самі виявляються втягнутими в обговорення проблем. Беручи участь в комунікативних діях, вони в принципі набувають той самий статус, що й їх учасники, чию думку вони прагнуть зрозуміти. Інша проблема полягає в тому, що в мову інтерпретатора часто потрапляють ціннісні судження" [19].
Саме остання обставина актуалізує проблему введення до інформаційного простору на противагу інтерпретаторам офіційної інформації, в нашому випадку - законопроектів про внесення змін до Конституції України, на рівень багатоканальної комунікативної мережі. Проте цього не сталося. Натомість набули особливої ваги ситуації комунікативного конфлікту і в суспільній свідомості, і в ЗМК. За таких умов суб'єкти політичної комунікації персоніфікуються, набуваючи статусу лідерів думок. Розвиваючи цю тему, К. Імхоф пише про медійно-драматургічну переоцінку ситуації, переважно через відбір політичних конфліктів та їх акцентуацію, зумовлену також конкурентним продукуванням подій [20].
У подальшому такий процес неминуче переходить у площину так званої неформальної комунікації. Переважно неформальні масові комунікативні явища в політичній психології розглядалися в категорії "стихійної поведінки". Проте політичний досвід українського суспільства останнього десятиліття засвідчив: їхня стихійність доволі умовна. Виявилося, що значною мірою вони є керованими, спрямованими та контрольованими, оскільки часто самі неформальні комунікативні процеси є найефективнішими каналами РR-впливу. Саме тому найкращими прикладами такого впливу стали ситуації, коли через формалізовані ЗМК запроваджується механізм неформальних комунікацій. Наприклад, такий наслідок мають повідомлення, пов'язані з поширенням так званого компромату. У найефективніших формах вони стають базовими для виникнення чуток, які звеличують чи дискредитують конкретних політиків. Згодом чутки набувають статусу самостійного носія неформальної комунікації і проникають до інформаційного простору політичної системи суспільства. Вивчення закономірності циркуляції чуток у політиці особливо важливо з двох причин. По-перше, чутки - це суттєва форма самовираження суспільних настроїв. По-друге, це один з ефективних каналів впливу на політичну поведінку - індивідуальну, масову, елітну.
Треба взяти до уваги й те, що зазначені носії неформальної комунікації виступають одним з важливих інформаційних елементів таких комунікативних дій, котрі разом з інтерпретаторами комунікативних потоків, діями лідерів думок складають мотиваційну основу для проявів спеціальних форм масової активності у вигляді публічних акцій, мітингів тощо. Саме тому в процесі структуризації моделі політичної комунікації важливим елементом її оцінки має бути остання її складова, а саме - з яким ефектом діє комунікативне повідомлення в його суб'єктно-об'єктному взаємозв'язку.
Ефективність політичної комунікації визначається передовсім оцінками рівня інформаційно-правового забезпечення законодавчої бази суспільства, стану інституціональних зв'язків вищих органів державної влади та управління, розвитку політичної системи та громадянського суспільства. Ці напрями оцінювання співвідносяться з основними складовими зазначеної вище моделі політичної комунікації. Її елементи мають бути адаптованими до конкретної мети дослідника за допомогою категоріальної схеми, яка передбачає перелік ключових понять, що складають зміст інформаційної діяльності суб'єкта політичної комунікації. Якщо для парламенту в узагальненому плані основу політичної комунікації складає законотворча діяльність, котра, приміром, може конкретизуватися за галузями права в залежності від мети дослідника, то для ЗМК не існує формалізованих індексів оцінки, оскільки класифікатори якісно-кількісного оцінювання багато в чому обумовлюються наявністю чи відсутністю конкретних тематично споріднених носіїв інформації.
Таким чином, проблема структуризації політичної комунікації не може обмежуватися формалізованими моделями, оскільки обов'язково передбачає змістовий аналіз інформаційних носіїв на рівні аналітично-синтетичної критики з урахуванням неминучих процесів трансформації повідомлення. У зв'язку з цим потрібно структурувати кожний елемент комунікативної моделі від конкретизації суб'єктів комунікації до визначення методики оцінювання ефективності діяльності комунікатора. Це дозволить збагатити теорію політичної комунікації якнауку про мистецтво досягнення гармонії, кооперації інтересів суспільства на засадах інформаційної толерантності та прозорості.
Література:
1. Шариков Ф. И. Основы теории коммуникации. - М., 2002. - С. 5.
2. Канецкая В. П. Социология коммуникации. - М., 1997. - С. 9.
3. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации. - М., 2002. - С. 14.
4. Назаров М. М. Массовая коммуникация в современном мире. - М.,
2002. - С. 11.
5. Шерковин Ю. А. Массовая коммуникация //Философский энцикло-педический словарь. - М., 1983 - С. 348.
6. Єгорова - Гатман Е. В., Плешаков К. В. Политическая реклама. - М.,
2002. - С. 13.
7. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии двадцатого века. - К.,
1993. - С. 341.
8. Зернецька О., Зернецький П. PR-маніпулятивний вплив: комунікативна теорія і практика // Політичний менеджмент. - № 3. - 2003. - С. 112.
9. Законодавство України про інформацію. - К., 1999. - С. 7.
10. Шляхтун П. П. Політологія: теорія та історія політичної науки. - К.,
2002. - С. 754
11. Кабачная О. В. Политическая коммуникация в Украине: основные тенденции, противоречия, возможности анализа // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. - 2000. - № 462. .- С. 50.
12. Політичний енциклопедичний словник. - К., 1997. - С. 162.
13. Прохоров Е. П. Введение в теорию журналистики. - М., 1995. - С. 5.
14. Науменко Т. В. Массовая коммуникация: теоретико-методологический анализ. - М., 2003. - С. 67.
15. Грачев М. Н. Политическая коммуникация // Вестник Российского университета дружбы народов. - Серія: Політологія. - 1999. - № 1. - С. 29.
16. Див.: Коваль Б. И., Ильин М. В. Власть политика // Полит. исследования. - 1991. - № 5. - С. 153.
17. Вершинин М. С. Политическая коммуникация в информационном обществе. - СПб. - 2001. - С. 61.
18. Персикова Г. Н. Международная коммуникация и корпоративная культура. - М., 2002. - С. 21.
19. Хабермас Ю. Моральное познание и коммуникативное действие / Пер. с нем. под ред. Ю. Скляднева. - Спб. - 2000. - С. 44 - 452.
20. Імхоф К. Інформаційне суспільство і демократизація // Сучасне та майбутнє журналістики в плюралістичному суспільстві: мат-ли наук. українсько-швейцарського семінару / За ред. проф. А. Москаленка. - К., 1999. - С. 28.
21. www.politik.org.ua
Loading...

 
 

Цікаве