WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політична комунікація: проблеми структуризації - Реферат

Політична комунікація: проблеми структуризації - Реферат

діяльності владних інститутів), явна і латентна політична реклама кандидатів у політичні структури різного рівня (як через ЗМІ, так і в процесі різних політичних заходів: зборів, мітингів тощо) [11].
На нашу думку, власне інформаційні потоки можуть розглядатися лише в якості категорії актуалізації комунікації як процесу, а не навпаки. Комунікація як комплексне явище структурує інформацію як за змістом, так і за її введенням до соціуму на всіх рівнях. Іншими словами, політична інформація набуває рис політичної комунікації, коли вона потрапляє до структури останньої.
Відтак набуває актуальності питання про визначення моделі політичної комунікації. Сучасні політологи під цю модель адаптують класичну парадигму Г. Лассуелла, згідно з якою комунікація розглядається як структура, співвідносна до відповіді на запитання: хто повідомляє - про що - яким каналом - кому - з якою метою - з яким ефектом [12]. Пізніше модель комунікативного процесу Г. Лассуелла була вдосконалена за рахунок введення принципово важливих для владно-управлінських відносин елементів зворотного зв'язку. В результаті змінилося й розуміння самого процесу комунікації, в якому усі компоненти пов'язані причинно-наслідковими рівнями. Подальшому вдосконаленню моделі сприяло введення додаткових компонентів - джерел інформації, умов проходження комунікації, складу аудиторії та, нарешті, мови як засобу комунікації.
Багато в чому структуризація природи комунікативного повідомлення випливає з характеристики суб'єкта комунікативного процесу. У фаховій літературі час від часу висловлюються пропозиції взагалі відмовитися від поняття "суб'єкт комунікації", від фіксації суб'єктів як важливих елементів системи комунікації, розчиняючи цю проблему в переліку "діючих сил" даної системи та акцентуючи при цьому увагу на суто юридичних аспектах: провідними суб'єктами визначаються власне засновники - "державні чи громадські організації, професійні і творчі спілки, асоціації і товариства, групи громадян, що створюють видання і програми, організовують і спрямовують їхню діяльність, як це зафіксовано в реєстраційному статуті" [13]. Проте, на думку Т. Науменка, суб'єктами комунікації є соціальні групи, що реалізують свої потреби, пов'язані із забезпеченням умов власного існування. В цьому випадку - умов, пов'язаних з необхідністю внесення в систему свідомості соціальних орієнтирів на основі власних світоглядних парадигм, матеріалізовананих у формі їхніх групових ідеологій [14].
Конкретизація такого визначення до рівня політичної комунікації має на меті відокремлення категорії суб'єктності в контексті політичної науки, адже до числа суб'єктів політики належить кожен, хто прямо чи опосередковано бере участь у політичному житті. Ними можуть бути громадяни та організації, суспільні класи і партії, етнос і держава. Існує думка, що суб'єктами політичної комунікації виступають переважно активні учасники політичного процесу, які свідомо висувають політичні цілі й ведуть боротьбу за їх досягнення.
Варто зазначити, що подібна позиція штучно обмежує коло таких комунікаторів лише політичними інститутами, елітами та лідерами, залишаючи поза його межами абсолютну більшість рядових виборців. Особливо ж тих, хто з різних причин не бере участі в голосуванні. Хоча, як зазначає М. Грачов, посилаючись на авторів англо-американського "Словника політичного аналізу", саме категорія виборців, які не обирають, виступає важливим індикатором суб'єктної активності в системі політичної комунікації так само, як і носії інших символічних актів несприйняття процедур реалізації виборчого права [15].
Зрозуміло, що від участі в політиці в будь-яких її формах не може відмовитися ніхто. Інша справа - ступінь цієї участі, надання суб'єктові владних функцій. Така участь може коливатися від рядового виборця до обтяженого величезними повноваженнями глави держави.
Для основи класифікації суб'єктів політичної комунікації оптимальною, на нашу думку, є система Г. Алмонда, що передбачає виокремлення трьох ступенів індексів участі у політиці, а саме: стихійна участь у політиці; участь напівсвідома - розуміння сенсу ролей за безпечного підпорядкування їм як чомусь наперед заданому, безспірному; цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів і цінностей [16].
З огляду на це визначаємо три основні суб'єкти політичної комунікації.
Перший - інституціональні, якими є глава держави, парламент, уряд, судова гілка влади, політичні партії, органи місцевого самоврядування та ін.
Другий - соціальні, себто індивіди та різні соціальні спільноти: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні тощо.
Третій - функціональні, якими виступають передовсім засоби масової комунікації. Дуалізм цієї категорії в системі політичної комунікації полягає у суб'єктності ЗМК в частині створення власної інформації, з одного боку, та системності як засобу передачі інформації - з другого.
Іншими словами, засоби масової комунікації (в усьому обсязі їх змісту, тобто колективи редакцій, технічні засоби тощо) виступають як основні складові комунікації. Кожен з учасників цього процесу також є суб'єктом, проте суб'єктом іншого "особистісного рівня". Журналіст, який створює власний інформаційний продукт, є по суті суб'єктом своєї професійної творчої діяльності з виробництва текстів, які реалізують його особистість як публіциста. Власники ЗМК виступають суб'єктами політичної комунікації, оскільки вони визначають позицію комунікатора чи, як ми кажемо, "обличчя газети". У тих випадках, коли ЗМК є державним, суб'єктом, відповідно, виступає держава. Саме вона визначає інформаційну спрямованість того чи іншого ЗМК, що впливає на громадян відповідно до мети, яку держава в особі домінуючого суб'єкта влади вважає необхідним визначити. Громадяни можуть (чи не можуть) вплинути на державу в її рішенні вести ту чи іншу комунікативну діяльність. Якщо вони цього не роблять, то держава в особі домінуючого суб'єкта політичної влади на свій розсуд може враховувати чи не враховувати думки громадян з огляду на знову ж таки права суб'єкта політичної комунікації на реалізацію власної програми.
Наочною ілюстрацією висловленого є нинішня ситуація із ЗМК в Україні.Те, що недержавні канали і видання реалізують цілі суб'єктів підприємницької діяльності, зокрема у сфері політики, зрозуміло всім. Державні ЗМК реалізують, відповідно, інтереси держави, здійснюючи вплив на свідомість людей. Проте які політичні сили виступають від імені держави? В УРСР існував один суб'єкт політичної комунікації, він же представляв і державну владу.
Нинішня критика на адресу політичного комунікатора радянського періоду, яка полягала в тому, що, мовляв, ЗМК були заангажовані, на нашу думку, не зовсім аргументована, оскільки передбачає певну самостійність, навіть альтернативність суб'єктів політичної комунікації, що не відповідає сутності тоталітарного режиму в принципі.
Натомість сьогодні в інформаційному просторі України існує кілька суб'єктів, які намагаються легітимно (принаймні на час написання статті) реалізувати свої потреби в державній владі. Їх відносини в соціумі характеризуються комунікативним обміном, в результаті якого їхні контакти набувають суб'єктивно-об'єктних ознак. В нинішній політичній ситуації, коли конституційна реформа стає реальним політичним явищем в інформаційному просторі українського суспільства, на перше місце має вийти так звана діалогова модель політичної комунікації. Аналізуючи її складові, М. Вершинін зазначає, що характерною ознакою цієї моделі є так звана горизонтальна рівність учасників інформаційного обміну, яка передбачає консультативно-дорадчий обмін думками на засадах толерантності [17]. Реальний перебіг подій в парламенті України наприкінці 2003 - початку 2004 року наочно засвідчив:
Loading...

 
 

Цікаве