WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політична еліта сучасної України: регіональний і національний контекст - Реферат

Політична еліта сучасної України: регіональний і національний контекст - Реферат


Реферат на тему:
Політична еліта сучасної України: регіональний і національний контекст
Важливою запорукою прогресивного демократичного розвитку новітньої України є не лише формування власної нової, національно зорієнтованої еліти, але й узгодження дій еліти загальнонаціональної і місцевої (регіональної). Власне, від такої узгодженості суттєво залежить не лише результат державотворення, але і єдність, цілісність України як унітарної держави. Розгляду цих питань і присвячена стаття.
В контексті означеної теми постає ряд питань, центральними з яких є: що ми розуміємо під поняттями "еліта" взагалі, "регіональна" і "національна" еліти; які між ними відмінності; якою, власне, є сучасна українська еліта і чи відповідає вона завданням розбудови української державності.
Питання про те, що являє собою нинішня українська еліта, кого ми, власне, можемо віднести до неї - неординарне, багато в чому суперечливе. Кого ми відносимо до такої еліти: а) кращих представників українства (а не людей за певним соціальним статусом); б) меншість, що здійснює найважливіші функції в суспільстві. Скоріш за все, треба погодитися з другим визначенням.
Далі. В сучасній політології є два основні підходи до визначення поняття "політична еліта" та її ролі в суспільстві - функціональний і цілісний [7, с. 183]. Перший пов'язаний з формальним соціальним статусом представника еліти в суспільстві. Другий визначає еліту на основі своєрідного духовного аристократизму, культури, освіти, волі тощо. Іншими словами, поділ еліти України на регіональну і національну можливий, передусім, за компетенцією, функціональними її особливостями, діапазоном конкретних питань, які їй доводиться вирішувати. Тут цілком можна погодитися з думкою В. Бакірова, який зазначає, що коли певні рішення "мають загальнонаціональне значення й від них залежить подальша доля народу, країни, то йдеться про національні політичні еліти. Коли ж рішення мають загальнорегіональне значення, маємо справу з регіональними елітами" [9, с. 243].
Звичайно, розподіл на еліту регіональну і загальнонаціональну можна здійснювати і за істотними відмінностями між загальнонаціональною (столична, обласна) і регіональною (провінційна) елітами. Тут маємо брати до уваги такі ознаки: рівень освіти, інтелекту; функціональний вплив на соціально-економічну і політичну ситуацію в Україні (ступінь можливостей і реальних дій).
Неважко помітити, що в багатьох випадках регіональна еліта, маючи специфічні риси й особливості, повноваження, разом з тим багато в чому копіює загальнонаціональну (столичну) еліту. Хоча заради істини треба вказати і на те, що з роками регіональна еліта України (особливо в колишніх високоіндустріальних центрах) стає все більш досвідченою, самодостатньою у вирішенні конкретних соціально-економічних, політичних та інших проблем, тобто - мало поступається еліті загальнонаціональній.
Постійно дається взнаки і те, що як регіональній, так і загальнонаціональній еліті України притаманна надто швидка трансформація за політичними уподобаннями і орієнтаціями. Саме тому еліта (особливо загальнонаціональна) надто строката, динамічна, часто абсолютно непрогнозовано переходить з одного політичного табору до іншого. Прикро і те, що демократичні сили в Україні за всі роки незалежності так, на жаль, і не спромоглися поставити загальнонаціональні інтереси вище від партійних, поступитися політичними амбіціями на догоду національному інтересу. Перехід від мажоритарної до пропорційної системи виборів ще більше загострив цю проблему і, на нашу думку, консолідації національної еліти аж ніяк не посприяв і не посприяє.
Зрештою, якщо дотримуватися точки зору італійського соціолога й економіста В. Парето щодо кругообігу еліт, де існують два типи еліт: "левів" і "лисиць" [3, с. 79], то в сучасній Україні домінує саме другий тип ("лисиці"), які є майстрами політичної мімікрії, обману, ведення політики шляхом маніпуляцій, хитрощів тощо. Це природно, оскільки нестабільне суспільство якраз і потребує еліти прагматичної, мінливої, спроможної "вибити" із суспільства максимум вигоди.
Тепер щодо питання про українську еліту загалом, про основні проблеми її формування і функціонування. Визначаючи сутнісні, якісні характеристики української еліти новітньої доби, без поділу її на національну чи регіональну, варто відповісти на запитання: яку власне еліту маємо сьогодні: тоталітарну (еліту монопольної авторитарної влади); ліберальну (еліту демократичного розподілу влади); домінантну (еліту демократичної орієнтації); демократичну (сильна законодавча влада, виконавча, судова, їх розподіл і зрівноваженість) - чи якусь іншу? За усіма ознаками в сучасній Україні домінуючою за ціннісними орієнтаціями, реальними діями є, на нашу думку, тоталітарно-ліберальна еліта. До першої відносимо колишніх функціонерів, до другої - еліту, безпосередньо пов'язану з соціально-ринковою, підприємницькою діяльністю, бізнесом. Впевнені, що аналіз складу Верховної Ради, місцевих органів влади у цьому контексті наочно підтвердить запропоноване твердження.
Чому маємо так багато проблем з формуванням національної української еліти нового гатунку взагалі? Тут досить слушною видається думка українського вченого-управлінця Г. Щокіна, який зазначає, що після зруйнування тоталітарної системи кадрова робота в Україні взагалі була занедбана, людей було кинуто у вир недорозвинутого політичного ринку, коли на хвилі популізму, використовуючи демократичні процедури, до влади подекуди прийшли демагоги, які виявилися спритнішими за колишніх представників компартійної еліти [13].
Великі надії в Україні з перших років незалежності покладалися на "нову" українську еліту. І саме тому, що вона почала було формуватися переважно як носій національно-культурних ідей і цінностей. За таких обставин потенційно наріжним каменем творення новітньої української держави мала стати тисячоліттями незреалізована національна ідея. Так, одначе, не сталося. Поступово на ключові посади, в тому числі й президентську (Л. Кучма), прийшли лідери господарського, економічного типу, підприємці, власники, банкіри.
Про яку б еліту - загальнонаціональну, регіональну - в Україні не йшлося, вихідними були й лишаються дві проблеми. Перша, основоположна: формування конче національної еліти, забезпечення її спроможності не просто самореалізуватися, а й максимально прислужитися власному народові, державі, а вже затим самій собі. Поки що українська еліта об'єктивно такого прагнення не демонструє; корпоративні, власницькі інтереси у її діях були і є домінуючими. Друга проблема пов'язана з неузгодженістю дій еліти загальнонаціональної і регіональної, що суттєво посилює федералістські настрої, тенденції, а відтак ставить під загрозу національну єдність унітарної української держави.
Вади української (особливо загальнонаціональної) еліти багато в чому визначаються її гіпертрофованим прагматизмом, одномірністю. Багато представників еліти "дориваються" до влади як до самомети, але, лише здобувшиїї, намагаються зрозуміти, а для чого вона їм потрібна? Отож серйозні невдачі, прорахунки, помилки стають закономірним результатом майже тотальної неспроможності розпорядитися владою найперше в інтересах народу, до якого представники української еліти майже суцільно апелюють.
Для сучасної української еліти будь-якого рівня властивий києвоцентризм з поділом на київську, донецьку, дніпропетровську і трохи харківську еліту, суттєву різницю між якими все ж помітити майже неможливо. Якщо колишній компартійний еліті (України, СРСР) були притаманні такі риси, як комчванство, самовпевненість, відірваність від народу, невміння спілкуватися з ним, то в цьому
Loading...

 
 

Цікаве