WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Перспективи української багатопартійності у контексті можливих змін в організації влади - Реферат

Перспективи української багатопартійності у контексті можливих змін в організації влади - Реферат

парламентських виборів 1998 року, дозволив завоювати депутатські мандати представникам 23 політичних партій, а кількість депутатів-партійців сягнула 75 відсотків.
Здалося б, Україна стала на шлях формуванняпартійної системи, яка існує у всіх без винятку країнах західної демократії. Однак виборчий закон, прийнятий напередодні парламентських виборів 2002 року, ускладнив, а точніше - загальмував процес партійної структуризації українського суспільства, тобто процес формування партійної системи. Згідно з новими виборчими правилами, лідери політичних партій не могли балотуватися одночасно у мажоритарних і багатомандатних округах, де вони очолювали свої партії. Таке обмеження позбавило популярних українських політиків шансу виграти вибори в одномандатних округах і завдяки цьому збільшити кількість своїх прихильників у парламенті за рахунок просунення кандидатів багатопартійного округу.
Як засвідчили підсумки виборів, цим положенням скористалися державні чиновники і представники капіталу, які змогли ефективно перетворити на власний політичний капітал адміністративні, фінансові та пропагандистські ресурси. Так, з-поміж 92-х депутатів-одномандатників, які назвали себе безпартійними, 66 були представниками чиновницької бюрократії або бізнес-еліти, 14 пройшли за підтримкою блоку "Наша Україна", 10 - блоку "За єдину Україну!" і по одному - завдяки підтримці Компартії і СПУ. Інші депутати-одномандатники були членами різних політичних партій. Формально у новообраному парламенті виявилися представники 24-х політичних партій, які склали близько 70 відсотків депутатського корпусу. Таким чином, новообраний український парламент не набагато відрізнявся від парламенту, обраного 1998 року. Він, як і раніше, залишився політично строкатим і нестійким як з боку пропрезидентської більшості, так і з боку опозиції.
Негативним положенням нового виборчого закону можна вважати допущення до виборів так званих передвиборчих блоків, до яких вливалися іноді різнополярні за ідеологічними і програмовими ознаками середні та дрібні політичні структури й угруповання, що не мали жодних шансів досягти успіху, виступаючи самостійно. Зокрема, на наш погляд, жодна із складових блоку Юлії Тимошенко не змогла б подолати самостійно чотиривідсотковий бар'єр. В одномандатних округах представники цього блоку не одержали жодного депутатського мандата. У блоці Віктора Ющенка "Наша Україна" мабуть самостійно зміг би пройти за багатомандатним округом тільки Рух, і то за умови об'єднання його двох складових в єдину партію. У блоці "За єдину Україну!" реальні шанси на самостійний успіх мала лише Партія регіонів, а також, за сприятливих умов, мінімальні шанси мали б Аграрна партія України та НДПУ.
Післявиборча реальність підтвердила недоцільність і політичну штучність наших передвиборчих блоків. Як виявилося, більша частина представників цих конгломератів переслідувала вузько егоїстичні або корпоративні цілі при проходженні в парламент.
У західних демократіях під час виборів існує практика створення блоків із близьких за духом політичних партій, але там, у випадку успіху, ці партії прагнуть виконати передвиборчі обіцянки і дотримуватися передвиборчих програм, та й об'єднуються на Заході, як правило, дві - три політичні партії, не більше.
У нас, на жаль, утвердилися інші політичні стандарти, відповідно до яких дотримання елементарних етичних норм не є обов'язковим. Уже незабаром після виборів мали місце факти, коли депутати, що пройшли за списками, переходили у протилежні політичні стани, а блок "За єдину Україну!" й зовсім розпався на кілька самостійних фракцій, хоча й було зроблено заяву про його входження до так званої більшості. Дехто вважає це помилками молодої демократії, але історичний досвід свідчить, що саме на ранніх етапах демократичних перетворень дійсно демократичні принципи влади проявлялися найпослідовніше і тільки у наступні періоди розвитку поступово набували бюрократично-авторитарних ознак.
Негативним стало положення щодо заміни збирання попередніх голосів виборців політичними партіями на оплату 200-тисячного грошового внеску. Сьогодні в Україні є структури і окремі особи, що володіють значними фінансовими можливостями. Їм нічого не варто пожертвувати смішну для них гривневу суму на створення перевиборчого клану з гучною назвою, спроможного відняти певну кількість голосів виборців у впливових політичних партій. Рівень політичної культури більшості населення дозволяє робити це під набридливу політрекламу підгодованих засобів масової інформації і організацію гомінких пропагандистсько-розважальних шоу на майданах та в інших громадських місцях.
Таким чином, аналізуючи результати парламентських виборів 2002 року, можна зробити висновок, що політична система України не розвивається в бік класичних форм західної демократії. На жаль, вона перебуває у стані балансування між демократією й авторитаризмом. І таке балансування викликає природне незадоволення не лише широкої громадськості, а й окремих представників правлячої еліти. Отже, реформа, без сумніву, потрібна. Проте думається, що розпочинати реформування слід з ухвалення дійсно демократичного виборчого закону, в основі якого має бути партійно-політичне структурування українського суспільства, а це неможливо здійснити без утвердження у законодавчому порядку партійної системи управління державою.
За роки незалежності України в її політичному житті сформувалася і досить міцно закріпилася багатопартійність. У країні діє близько ста політичних партій, які фактично є прихильниками не більш як десяти політичних ідеологій.
Зрозуміло, не можна наказовим порядком примусити близькі за ідеологічними принципами партії об'єднатися в єдину політичну структуру. Адже й ідеологічі однодумці плекають різні стратегічні, а найчастіше - тактичні цілі, мають дещо різні погляди та програмові положення. В межах єдиної організації досягти компромісу значно важче, але у передвиборчій ситуації такі партії можуть створювати блоки й досягати успіху, заздалегідь визначивши ступінь своєї участі у владних органах.
Такий підхід дозволяє наблизити Україну до більш визначеної партійної системи, коли кожна окрема партія відповідатиме усталеним політичним ознакам:
1) мати розгалужену мережу власних організацій якщо не в усіх, то хоча б у більшості регіонів країни;
2) мати солідний кількісний склад;
3) мати чітку структуру управління від первинної організації до центральних органів;
4) мати власні інформаційно-пропагандистські засоби;
5) володіти власною системою підготовки різних категорій активу.
Однак, як відомо, найголовніша і визначальна функція дійсно політичної партії - це боротьба за владу. Така боротьба під силу лише дійсно організаційно сильній та ідеологічно впливовій у суспільстві
Loading...

 
 

Цікаве