WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Перспективи української багатопартійності у контексті можливих змін в організації влади - Реферат

Перспективи української багатопартійності у контексті можливих змін в організації влади - Реферат


Реферат на тему:
Перспективи української багатопартійності у контексті можливих змін в організації влади
У центрі сучасного внутрішньополітичного життя України - обговорення проголошеної політичної реформи, мета якої полягає у перетворенні держави з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку. У результаті реформування мають посилитися демократичні методи управління суспільством, а внутрішня політика наблизиться до європейських стандартів. Зовні ідея приваблива й респектабельна...
Ініціатором політичного реформування, як відомо, виступив Президент України Л. Кучма у серпні 2002 року, тобто за два роки до завершення своїх президентських повноважень. Протягом багатьох місяців ідея реформи не одержувала серйозного відгуку з боку громадськості, а більшість політичної еліти поставилася до неї або з недовірою, або й відверто вороже. Опозиція тут же організувала серію антипрезидентських виступів під гаслом "Україна без Кучми!". Правда, політичний ефект цих акцій виявився незначним. Зимово-весняний період 2003 року позначався змінними успіхами у боротьбі президентських сил та опозиції, що нагадувало гру з перетягування линви. Хоча слід визнати, що перевага частіше була на боці прихильників глави держави, адже далася взнаки їхня перевага в інформаційних та фінансово-адміністративних можливостях.
Необхідність реформування української політичної системи назріла давно. Це диктувалося не стільки зовнішньополітичними устремліннями та амбіціями владного прошарку, скільки надзвичайно низьким рівнем соціально-економічного становища більшості громадян. Ажіотаж на продуктовому ринку влітку 2003 року показав, що саме реально хвилює населення і якими страхіттями занепокоєна більшість українського суспільства. Продовольча криза ще раз довела лицемірство офіційних переконувань щодо зростання добробуту населення внаслідок пожвавлення економіки, адже реальне матеріальне благополуччя, як це добре відомо, було створене для себе нуворишами, корумпованим чиновництвом та криміналітетом. Нині різні за своїми політичними симпатіями та антипатіями соціологічні служби в один голос відзначають постійне зниження довіри широких верств населення до всіх без винятку органів державної влади. Люди, у своїй більшості, не довіряють Президентові, уряду, парламенту, місцевим владним структурам, лідерам провідних політичних партій.
Можна впевнено констатувати, що за дванадцятирічний період державної незалежності у нас не було створено можливостей для формування дійових механізмів управління суспільством. Цей не такий уже й короткий період не став періодом впровадження в практику та розвитку справді демократичних принципів влади. Таким чином, внутрішні соціально-економічні і політичні проблеми актуалізували необхідність реформування політичної системи, а з нею і потребу зміни низки основних статей Конституції України. Сьогодні лише політик-початківець або абсолютно далека від політики людина не усвідомлюють необхідності політичної реформи.
Ініціатива реформування висвітлила цілу низку питань, які потребують відкритого й чіткого роз'яснення. Президентський проект реформи передбачає передачу деяких владних функцій парламентові: формування складу Кабінету Міністрів на основі стійкої більшості, відповідальність парламентської більшості за діяльність уряду, підзвітність уряду парламентові. Наполегливо пропонується проводити всі вибори в один рік, що потребує зміни норми конституційних статей щодо термінів президентських і депутатських виборів.
Природно, деякі новації викликали у громадськості численні запитання, а то й відверте несприйняття запропонованого. До того ж, багато політологів і професійних політиків висловили сумнів щодо своєчасності реформування політичної системи, по суті, напередодні найближчих президентських виборів, вбачаючи у цьому певне лукавство.
Зазначається, що президентська ініціатива в очах громадськості була б переконливішою, якби Л. Кучма виступив з нею перед виборами 1999 року. Тоді б він, безперечно, одержав би імідж реформатора, готового взяти на себе відповідальність за демократичні перетворення в суспільстві. Нинішня ж політична ситуація якісно інша.
Якщо припустити, що реформа розпочнеться восени 2003 року, тобто за рік до президентських виборів, то можна спрогнозувати її провал, адже вже розгортається і прихована, і відкрита боротьба за крісло глави держави, і претенденти не схильні поступатися президентськими повноваженнями.
Нині деякі реформаторські пропозиції мають вигляд відверто половинчастих або суперечливих. Проте світовий досвід політичного розвитку свідчить, що будь-яке реформування, яке проводиться згори, відзначається половинчастістю, а іноді й непослідовністю. Сучасна українська практика - не виняток.
Президентський варіант формування уряду не передбачає права парламенту призначати і усувати ключових міністрів (закордонних справ, оборони, внутрішніх справ, юстиції), залишаючи це право за главою держави. Таким чином, вплив парламенту на ці найважливіші сторони управління зводиться до нуля, що не відповідає європейським стандартам. Важко уявити, щоб таких міністрів у Німеччині призначав президент, а у Великій Британії - королева. Та й українському урядові досить складно буде вирішувати найважливіші програмні завдання, якщо значна частина Кабінету Міністрів призначатиметься Президентом, а, отже, й буде підзвітна йому більше мірою, ніж Прем'єр-міністрові.
Не менш проблематичне положення щодо формування парламентської більшості. Саме поняття "більшість" за умов, коли партійно-політична структуризація суспільства не відбулася, уявляється досить штучним. Парламентська криза 2000 року, широко розрекламована деякими політиками у ЗМІ як "оксамитова революція", а також не без проблем сформована більшість після виборів 2002 року - яскравий тому доказ. Нині пропрезидентські сили створили у Верховній Раді нестійку арифметичну більшість і не мають практично ніяких шансів на право назватися конституційною більшістю, а без неї зміна статей Конституції неможлива. Парламентська більшість без партійної системи - це нонсенс, що наводить на роздуми про недорозвиненість сучасної політичної системи України, а також про досить низький рівень політичної культури української владної еліти.
Український істеблішмент за період незалежності продемонстрував відкриту непослідовність у формуванні цивілізованої партійної системи, яка взяла б на себе відповідальність за формування суто демократичних принципів влади. Про це свідчать результати парламентських виборів за партійною ознакою.
У виборах 1994 року до складу Верховної Ради було обрано представників 15-ти політичних партій. Кількість народних депутатів-партійців становила близько 42 відсотків. Виборчий закон, ухвалений напередодні
Loading...

 
 

Цікаве