WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Перспективи інформаційної трансформації політичних інститутів в Україні - Реферат

Перспективи інформаційної трансформації політичних інститутів в Україні - Реферат

для нових радикальних соціальних експериментів" [2].
Проте тут не враховується момент психологічної адаптації індивіда до можливостей ІТ - поступово вони стають невід'ємною частиною повсякденної життєдіяльності. Під їх впливом змінюється спосіб життя - трансформуються одна за одною всі сфери діяльності, з'являються нові завдання, нові ціннісні орієнтири, змінюється мотивація діяльності. Безумовно, владні структури, що володіють з метою збереження державності набагато більшим потенціалом соціальної інертності, справді прагнуть пристосувати ІТ не до нових потреб суспільства, а до традиційних схем функціонування держави. Та у владі працюють ті ж індивіди, в чиє життя дедалі глибше входять інформаційні технології. Як тільки загальна маса змін у середовищі представників влади долає критичний поріг, нові потреби соціуму інституціоналізуються, що відображається в нових схемах реалізації владних повноважень, нових принципах державного управління, в правовій базі. Відтак можемо стверджувати лише, що держава володіє більшою соціальною інерцією, ніж окремий індивід або суспільство. Проте це означає тільки те, що трансформації відбуваються у сфері державного управління повільніше, ніж в інших сферах суспільного життя, оскільки зустрічаються з опором жорсткої формалізованої структури, яка дійсно прагне адаптувати не державу і владу до ІТ, а ІТ до існуючих порядків. Але це зовсім не означає, що ця мета може бути досягнута - в стратегічному відношенні, принаймні. Бо на короткий час ситуація справді може консервуватися, перетворюючи ІТ на другорядний, допоміжний, навіть декоративний елемент системи управління суспільством, на зайву і суто витратну статтю бюджету. Однак така ситуація зберігається недовго - максимум кілька років. За ці роки нагромаджуються приховані зміни, пов'язані з ІТ, і система переходить до наступного ступеня на шляху до повної інформатизації, нехай навіть знову затримається на цьому ступені на кілька років без видимого прогресу.
Взагалі ж в експертному середовищі набагато частіше зустрічаються прояви інфоутопізму, ніж прагматичні підходи і тим більше - песимістичні оцінки ситуації і перспектив. Ще один російський дослідник, О. Давидов, робить ту ж помилку, що й багато інших "жителів Мережі", занурених в реальність ІТ, - переоцінює запитаність інформаційних технологій. "Інтернет став для багатьох відповіддю на потребу в знятті обмежень з можливостей діяти, що виникає через прагнення людської природи розширювати свободу від певних обставин навколишнього світу. Наявність прямих рівноправних зв'язків всіх зі всіма, що є визначальною якістю мережевого суспільства, дає всім особистостям, що беруть участь у них, такий приріст дієздатності, від якого неможливо відмовитися" [3]. Проте така "потреба в знятті обмежень з можливостей діяти" властива в реальності дуже малій кількості індивідів. Причому, для таких індивідів характерна сувора соціальна локалізація: більшість з них має схожі освітні, демографічні, економічні, культурні та інші характеристики. Для більшості ж членів суспільства Інтернет, і взагалі ІТ, - досить складний інструмент, що потребує освоєння. Попри те, що спочатку індивід повинен більш-менш точно уявити собі сферу застосування ІТ у власному повсякденні і професійній діяльності - спочатку відповісти на запитання "для чого" і тільки тоді з'ясовувати "як". Саме тому вважаємо, що не можна відмовитися або не відмовитися від того, що не є частиною способу життя.
Уявлення ж А. Давидова про вплив ІТ на політичні й соціальні інститути складно охарактеризувати навіть як інфоутопізм - швидше тут простежується вплив суто художніх образів: "Мережа виступає ефективнішим, ніж держава, організатором взаємодії, а отже і кращим гарантом вже наявних свобод особистості, надаючи їй при цьому нові свободи. Причому, такі, при розгортанні яких держава втрачає частину своєї нинішньої сутності. Одна з найочевидніших з них - це свобода від державної бюрократії, або, іншими словами, - свобода від громадянства. Мережа - це суспільство суверенних особистостей, а не суспільство громадян. До того ж, в Мережі зона ефективного застосування держави вельми обмежена, через що вона перестає бути достатньою умовою для існування країни".
Це не просто передчасні висновки - такий висновок не спирається на жодну соціальну або політичну теорію, не має під собою жодної основи.
Безумовно, інститут громадянства зазнає значних трансформацій - проте вони будуть розтягнуті в часі, і навіть не на кілька десятиліть. І навіть тоді інститут громадянства зміниться, а не зникне повністю. Автор ігнорує соціальний і політичний аспекти життєдіяльності повноцінної особистості, уявляючи інформаційне суспільство як якесь ігрове віртуалізоване середовище, в якому не працюють соціальні закони, оскільки існують "правила ігри", що відкидають реальність і все, що стосується "оффлайнового світу". Здається, такий підхід дуже інфантильний, щоб претендувати навіть на окрему експертну думку або наукову провокацію - хоча не можна не відзначити, що подібне "занурення в майбутнє" приваблює чимало молодих дослідників.
В цілому ж припущення А. Давидова побудовані за принципом "а що, якщо" - навіть не маючи на увазі будь-якої теоретичної підстави або відштовхування від реальних функцій і завдань окремих політичних інститутів. "У Мережі держава поступово стане структурою, в якій переважає не політичне, як зараз, а судове начало. ...Держава буде невпинно ставати дедалі більш інтернаціональною і переважно судовою структурою, що переймається тільки захистом прав людини. По мірі втілення даної тенденції поняття "державний суверенітет" втратить прикладний сенс, тому що держава вже не матиме атрибутів, таких, наприклад, як територія або внутрішні справи, які в даний час дозволяють застосувати до неї термін "суверенітет" [3]. Тут автор демонструє слабке уявлення про функції держави і принципи функціонуваннясуспільства - хоча не слід випускати з уваги ймовірність своєрідного протесту через такі логічні побудови проти дедалі більшого засилля держави в Російській Федерації. Простору для самореалізації особистості там залишається дедалі менше, оскільки архаїчна соціальна модель істотності, цінності громадського, а не індивідуального життя не просто домінує в Росії, але досить агресивно витісняє привнесені ззовні протестантські ідеї самоцінності особистості, недоторканності індивідуальності тощо.
З іншого боку, усталені політичні стереотипи не можуть не проявлятися, нехай і в дещо завуальованій формі: "У сфері державного будівництва потрібно, захищаючи інтереси країни, не відособлятися, а перетворювати їх на інтереси партнерів по світовій спільноті" [3]. Такий висновок - не що інше, як приведене в соціально прийнятну форму загальне формулювання шантажистської політики Російської Федерації, котра продовжує виступати з позицій сильної держави. Якою Росія вже давно не є, проте активно використовує геополітичні стереотипи, збережені рештою країн світу, і експлуатує звичні схеми дій. Отже, виступаючи проти нав'язування жорсткої політики держави індивіду, А. Давидов, проте, вітає такі дії відносно світової спільноти.
За всієї тенденційності і відірваності від реальності міркувань А. Давидова, необхідно віддати належне єдиному, мабуть, об'єктивному висновку - який повинен лягти в основу державної політики й України. А саме, ми погоджуємося з А. Давидовим, що "слід уникати проектів, ґрунтованих на нинішньому технологічному устрої, термін окупності яких перевищує п'ятнадцять років" [3]. Це твердження абсолютно справедливе і для політичної
Loading...

 
 

Цікаве