WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Особливості посткомуністичної трансформації і проблема прав та свобод людини - Реферат

Особливості посткомуністичної трансформації і проблема прав та свобод людини - Реферат

2003 - 2004 роках у деяких країнах (наприклад, в Грузії та Україні) ситуація змінилася: електоральна активність громадян значно зросла. Перспективи демократії і громадянського суспільства в посткомуністичних державах вирішально залежать від того, які способи вирішення суспільних протиріч - демократичні чи авторитарні - обирає влада.
Ідеологічні, економічні, соціальні і політичні перехідні процеси, що розгорнулися на значній частині посткомуністичного простору, потребували фундаментального переосмислення значення прав і свобод людини, реалізація яких є показником ефективності політичних і соціально-економічних реформ. Загальний напрямок перехідного процесу, незважаючи на те, що його темпи і зміст відрізняються в кожній з нових держав, усе більше переконував, що ключовою ідеєю державних програм і стратегій розвитку повинне бути дотримання прав і свобод людини. Більшість країн привели національне законодавство у відповідність з міжнародними стандартами, створили правозахисні інститути тощо. Хоча темпи ратифікації міжнародних актів і зміст взятих міжнародних зобов'язань різні для кожної держави, в цілому це позитивна тенденція. Найважливіші права і свободи поступово набувають характеру основних цінностей, стають невід'ємним елементом інституціональної системи суспільства, що трансформується.
Особливостями інституціонального простору на початку 1990-х років стали масові порушення органами влади прав громадян, нестабільність законодавства, постійне відтворення адміністративно-командних методів управління.
Більшість створених у посткомуністичних країнах спеціальних органів захисту прав людини не були інтегровані в структуру державного управління, не мали достатніх повноважень і необхідної матеріальної бази для ефективного функціонування. Спеціалізовані правозахисні інститути можуть бути ефективними за умови їх вбудованості в чітко функціонуючу систему державної влади, затребуваності їх громадянами, суспільством в цілому; неприпустимості політичного тиску; широкого доступу громадян до всієї інформації про їхні права і порядок їх захисту тощо. Отже, інститути із захисту прав людини мають бути невід'ємною частиною всієї структури державної влади і політичної системи в цілому. Закони та інститути можуть реально захищати права людини тільки тоді, коли процес їх розробки і створення є демократичним. Прийняття рішень має відбуватися у форматі суспільної політики.
На характер трансформаційних процесів (особливо в першій половині 1990-х років) негативно впливало відставання від права інших суспільних інститутів. Це проявилося, наприклад, у поширенні неправових практик, котрі Т. Заславська і М. Шабанова визначають як сукупність стійких і масових соціальних дій (взаємодій), пов'язаних з порушенням норм права як громадянами, так і організаціями та державними органами різних рівнів [4].
Політична історія демократичних держав свідчить, що створити незалежні від влади громадянські механізми й інститути захисту прав людини спроможне тільки громадянське суспільство. А воно успішно функціонує там, де спирається на "середній клас" - досить самостійну, незалежну, освічену й соціально активну частину суспільства.
У багатьох посткомуністичних країнах реформи хоча й спрямовувалися переважно на динамічну трансформацію відносин власності, але робилося це, головним чином, за рахунок обмеження економічних і політичних прав громадян. В умовах зниження життєвого рівня населення актуалізуються вимоги щодо соціальної справедливості. Людям, як і раніше, притаманні високі очікування послуг від держави, особливо у формі соціального забезпечення.
А. Хіршман в теорії "тунельного ефекту" попереджав про реально існуючу для перехідної економіки небезпеку потрапити в пастку соціальної справедливості. У перехідний період нерівність, що загострюється, починає сприйматися населенням як щось абсолютно неприйнятне і незаконне. Тому влада для запобігання можливих соціальних конфліктів має узгоджувати зміст реформ зі станом суспільної свідомості та інтересами широких груп населення. При розробці і проведенні політики держава повинна виходити зі здатності суспільства позитивно оцінювати проведені реформи - за умови, що впроваджувані закони, права і свободи затребувані більшістю його членів, а пов'язані з ними обмеження сприймаються громадянами як обґрунтовані і справедливі. В умовах складного трансформаційного періоду помітна частина населення виявляє готовність до можливих обмежень прав і свобод в "обмін" на підвищення рівня життя і наведення порядку.
В останні роки (2002 - 2004) ситуація на пострадянському просторі почала мінятися: все ширші кола населення вимагають громадянських і політичних прав і свобод, проведення чесних і прозорих виборів, реальних зрушень у демократизації суспільства. При цьому спостерігається помітне зростання протестного потенціалу проти порушень громадянських і політичних прав і свобод.
Отже, в умовах посткомуністичної трансформації формування демократичного політичного режиму є найважливішою передумовою утвердження прав і свобод людини. Від того, яка склалася в країні концепція прав і свобод людини, на яких принципах вона заснована і як реалізується, залежать можливості населення ефективно впливати на формування демократичного політичного режиму.
Посткомуністичні держави виявилися в значній мірі непідготовленими до практичної реалізації як західного теоретичного досвіду стосовно лібералізму, так і вітчизняного. Пряме перенесення західних ліберально-демократичних інститутів на ґрунт, наприклад, посттрадиційних суспільств призвело до певних перекручень модернізаційних процесів. Утвердження прав і свобод людини в умовах посткомуністичної трансформації, по-перше, відбувалося вскладних політичних, соціально-економічних і міжнародних умовах; по-друге, державна влада віддавала пріоритет реалізації соціально-економічних прав громадян; по-третє, дотримуючись авторитарних позицій, органи державної (передусім - виконавчої) влади удосконалювали технології, форми і методи розвитку й підтримки економічної свободи громадян, однак не підтримували, а подекуди й перешкоджали реалізації політичних прав і свобод. Водночас у процесі трансформації поступово формуються своєрідна ліберальна система і демократична політична культура громадян, на котру одночасно впливають західні ідеї та власні традиції.
Ставлення державної влади до прав людини - це показник характеру держави і її політиків. Права людини, будучи критерієм оцінки характеру і спрямованості змін, що відбуваються, допомагають визначити політичні рамки посткомуністичної трансформації, оцінити її тенденції й еволюцію і визначити перспективи демократичного розвитку.
Однією з причин незавершеної інституціоналізації демократичної політико-правової системи стала незатребуваність прав людини з боку держави, її неготовність до їх реалізації, незрілість політичної культури громадян. Те, що певні права і свободи не були інституціоналізовані, справляло дестабілізуючий вплив на розвиток посткомуністичних держав, переломити який нині може тільки комплекс взаємопов'язаних, об'єднаних спільною концепцією заходів для реалізації прав і свобод людини. Досвід посткомуністичної трансформації засвідчив, що саме проблема прав людини, що висувається як державними інститутами, так і інститутами громадянського суспільства, є тією ключовою проблемою, цілеспрямоване вирішення якої може сприяти інтенсифікації руху молодих суспільств демократичним шляхом, блокувати автократичні механізми управління, зробити істотний вклад у співвідношення авторитаризм - демократія на користь останньої.
Література:
1. Сакве Р. Режимная система и гражданское общество // Полис, 1997, №3, С. 61 - 83.
2. Власович В. Переход к демократии в посткоммунистических странах (парадоксы перехода - демократизации) // Вестник Моск. Ун-та. Сер. 18, 1998, №2, С. 74 - 87.
3. Шайо А. Нестерпимая правота прав // Российский бюллетень по правам человека , 1995, №6; Акмамбетов Г. Г. Особенности формирования гражданского общества в Казахстане // Известия НАН РК. Сер. Обществ. Наук, 1994, №3.
4. Заславская Т. И., Шабанова М. А. Социальные механизмы трансформации неправовых практик // Общественные науки и современность, 2001, №5, С. 5 - 24.
5. www.politik.org.ua
Loading...

 
 

Цікаве