WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Особливості посткомуністичної трансформації і проблема прав та свобод людини - Реферат

Особливості посткомуністичної трансформації і проблема прав та свобод людини - Реферат


Реферат на тему:
Особливості посткомуністичної трансформації і проблема прав та свобод людини
Основний зміст посткомуністичної трансформації полягає, головним чином, у переході від командної економіки до ринкової, від тоталітарного й авторитарного режимів до демократичного. На характер і тривалість трансформаційних процесів на теренах колишнього СРСР уплинули такі об'єктивні фактори, як збіг їх за часом з прискоренням світової глобалізації (з усіма її позитивними і негативними наслідками), а також тривалість "соціалістичної" історії молодих держав.
У пострадянських країнах соціалізм панував понад 70 років - це був наш власний "продукт". Процеси трансформації в них ускладнилися й тим, що розпочалися вони в умовах швидкого, майже одномоментного розпаду СРСР.
До об'єктивних факторів, які "полегшили" процес трансформації в країнах Центральної і Східної Європи, слід зарахувати їх порівняно нетривалу "соціалістичну" історію - близько 40 років. Ступінь ментально-психологічної готовності народів Центральної і Східної Європи до зміни суспільної системи був вищим, ніж у пострадянських державах, оскільки соціалізм не був для наших "співтабірників" власним продуктом - їм його "імпортували".
До історично сформованих особливостей посткомуністичного розвитку низки країн Східної Європи належать і прояви націоналізму, що охопили ті нації, ідентичність котрих тривалий час була під загрозою. У країнах Балтії, наприклад, через цілком певні історичні фактори страх перед "етнічним зникненням" посилював націоналістичні настрої, а законодавство після 1991 року прямо чи опосередковано зміцнювало панівне становище корінного населення. Національна нетерпимість, а подекуди й відкриті міжнаціональні конфлікти свідчили, що національний вимір у цих країнах нерідко витісняв громадянський вимір.
У країнах Центральної і Східної Європи соціально-економічні умови були сприятливішими порівняно з країнами, що утворилися на руїнах СРСР. Але й у країнах колишнього Радянського Союзу соціально-економічні умови істотно відрізнялися. Наприклад, та обставина, що Казахстан володіє значними природними ресурсами, а Киргизстан має їх обмаль, не могла не позначитися на результатах економічних реформ і життєвому рівні населення цих молодих держав.
Потужний вплив на внутрішню і зовнішню політику посткомуністичних країн, їхню трансформацію, як і раніше, чинить міжнародний фактор, насамперед у сфері захисту прав людини.
Відтак, посткомуністичні держави мали різні стартові умови трансформації, що спричинило багатоваріантність шляхів розвитку і призвело до досить помітних розходжень в результатах.
Професор Р. Сакве, маючи на увазі політичну систему пострадянських держав, пише, що це "не повномасштабний авторитаризм, а, скоріше, синкретична суміш авторитарних, корпоративістських, ліберальних і демократичних елементів, які можна визначити як авторитарну демократію" [1]. У шкалі автократія - демократія нові незалежні держави сьогодні ближче до автократії. Залежно від того, які елементи - демократичні чи авторитарні - переважають у політичних системах, посткомуністичні держави поділяються на напівдемократії, напівавтократії і системи, що поєднують такі риси. Напівдемократична модель властива системам Центральної Європи, напівавторитарна - балканським країнам і країнам СНД, а третя модель властива перехідним системам країн Балтії [2].
Отже, у становленні демократії в посткомуністичному світі спостерігається нерівномірність: держави Східної і Центральної Європи демократично більш "просунуті", ніж балканські і пострадянські. Отже, посткомуністичний період пострадянських держав має різні характеристики. Спостерігається широкий спектр політичних режимів, що формуються, політичних систем, структур влади. До 2002 року очевидною стала різниця навіть усередині одного регіону. Так, Узбекистан, Киргизстан і Туркменистан розійшлися в стратегіях і результатах трансформації влади настільки, що викликає сумнів можливість їх інтеграції в рамках будь-якого союзу, окрім економічного. Однак вони мають і чимало спільного, що випливає із спільної історії. Це спільне дає підстави для дослідження процесів, що відбуваються в цих країнах, для узагальнення досвіду, прогнозування можливих варіантів розвитку.
Політична еліта більшості пострадянських держав розпочала у себе великомасштабну лібералізацію, не маючи збалансованої програми (насамперед щодо ресурсів). Реформи не були підкріплені чіткими уявленнями про принципи творення нових демократій. Відтак процес деінституціоналізації призвів до дискредитації і делегітимації старих інститутів, але не посприяв своєчасній легітимації й ефективності нових. Пряме перенесення на ґрунт посттрадиційних суспільств західних ліберально-демократичних інститутів без врахування регіональної і національної специфіки обумовило спотворення трансформаційних процесів. Стихійний процес лібералізації, що розгорнувся в 1990-і роки, спричинив серйозну за масштабами і наслідками кризу в економіці, створив соціальну напруженість, призвів до суттєвого зниження життєвого рівня населення.
Вибір такої форсованої стратегії перемін у більшості пострадянських держав ініціювався "згори". При цьому, слабкість державних інститутів і громадянського суспільства, міжетнічні протиріччя, розбіжності, пов'язані з розподілом води і землі (особливо для центрально-азіатських держав) тощо, стимулювали, певною мірою, схильність влади до авторитаризму. Тому в політичних системах перехідних суспільств важливо було передбачити демократичні механізми, спроможні протистояти авторитаризмові влади у випадку її виходу за межі проголошених реформаторських цілей і методів їх досягнення.
Незважаючи на значні зміни, що відбулися за роки реформ у політичній і соціально-економічній сферах, в посткомуністичній трансформації проявилися невикористані можливості і серйозні проблеми як в економіці, так і в політичній організації суспільства.
Факторами, що являють загрозу для легітимації політичних процесів, стало порушення рівноваги між виконавчою і законодавчою гілками влади. Управлінська й економічна влада, як і раніше, зосереджувалась в руках виконавчих органів. Повноваження парламенту і судів помітно обмежувалися. Представники центральних органів влади, в чиєму розпорядженні зосереджувалась значна частина адміністративно-правових та економічних ресурсів суспільства, впливали на зміст нормативно-правового простору і вибір сценаріїв розвитку суспільства і держави. Посткомуністичні структури влади, хоча й формувалися шляхом виборів, не змогли подолати прірви між суспільством і владою й у цьому розумінні виявилися не досить легітимними. Характерними були такі прояви авторитаризму, як обмеженість автономії політичних підсистем та інститутів "артикуляції" громадських інтересів, а також те, що не велося конкурентної електоральної боротьби, не було реальної багатопартійної системи, нові соціальні і політичні структури виявилися слабкими і не користувалися широкою підтримкою населення.Давалася взнаки й соціальна інертність громадян.
Відомо, що норми і цінності політичної демократії виробляються в ході участі громадян у визначенні стратегії і тактики політичного розвитку. На жаль, більшість населення пострадянських країн не вважала демократичні цінності реальним інструментом вирішення гострих суспільних проблем. Більше того, як вважає Г. Акмамбетов, посткомуністичне суспільство несе в собі могутній внутрішній потенціал антигромадянського суспільства, що, за певних обставин і прорахунків у реформаторській політиці, може вийти назовні [3]. Обмеженість громадянського життя державна влада низки країн компенсувала впровадженням політичного життя "згори".
Однією з найтривожніших тенденцій у посткомуністичному просторі стало зниження інтересу громадськості до виборів і політичних партій. У Болгарії, наприклад, тільки 60 % усіх виборців брали участь у президентських виборах 1996 року. У Литві того ж року явка виборців на дільниці для голосування була ще нижчою. Певним чином це можна пояснити низьким авторитетом політичних лідерів, поширеною думкою, що багато політичних діячів виражають інтереси могутніх угруповань, від яких одержують фінансові, матеріальні та інші блага, тоді як у більшості громадян значно знизився життєвий рівень.
У
Loading...

 
 

Цікаве