WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Національна ідентичність українців. Дилема культурного і соціально-політичного - Реферат

Національна ідентичність українців. Дилема культурного і соціально-політичного - Реферат

але належить до абстрактних процедур і принципів. Ці принципи спрямовані на умови співжиття і комунікації між різними рівноправно існуючими формами життя - як всередині країни, так і ззовні. Конституційно-патріотичний зв'язок з цими принципами має, звичайно, асоціюватися із співзвучним нащадком культурних традицій. Національні традиції все ще характеризують одну з форм життя як таку, що має привілейовану цінність, нехай навіть це одна з форм в ієрархії форм життя з різною сферою дії. Цим останнім, у свою чергу, відповідають колективні ідентичності, які накладаються одна на одну, але які не потребують більше однієї точки, де б вони зв'язувалися та інтегрувалися у національну ідентичність. Замість цього абстрактна ідея універсальності демократії і прав людини створює той твердий матеріал, в якому від цієї миті заломлюються промені національних традицій - мови, літератури та історії нашої власної нації" [3]. Ми дозволили собі таку велику цитату не тільки через її естетичну привабливість, але ще й тому, що німецький мислитель тут вирішує проблему, яка нині голосно заявила про себе в Україні. Відносно пізнє створення національної держави у Німеччині дає певний зразок для України, яка, виходячи з її власних політичних реалій, обирає сьогодні для себе напрям розвитку.
Міф про націю, національна ідея протистоїть прагненням створити національно сприятливі чи несприятливі суспільні реалії. До цих історичних реалій можна віднести і ленінську націоналізацію, і сталінську національну політику, особливо псевдолегітимацію України в міжнародних структурах, що немало послужило для майбутнього повноцінного суверенітету. До реальних кроків національної ідентифікації належить і лист дисидента І. Дзюби "Націоналізм чи русифікація?", який став прецедентом боротьби з режимом легальними методами ревізіонізму. Таке ж міфічно-реальне розділення відбулося й між фундаментальним інтегральним націоналізмом на чолі з творцем українського міфу Д. Донцовим та мельниківським крилом ОУН. Останнє закликало не руйнувати, а берегти радянські інститути, щоб на випадок отримання незалежності вже мати цілісний державний організм. Цим легальним шляхом пішли, зокрема, В. Чорновіл та Л. Лук'яненко, увійшовши у ще радянську Верховну Раду УРСР - своєрідний трамплін для здобуття конституційної незалежності. Таким чином, міф про державу став лише інструментом її легітимації [4].
Влада не може згори встановити колективну ідентичність, згуртувати навколо якихось цінностей. Тим не менше саме це вона намагається робити, навчена десятиліттями панування державної ідеології і насадженої суспільної інтеграції. Легітимація - це збирання суспільства на основі спільних цінностей, доведення спроможності реалізувати колективну ідентичність з боку політичної організації суспільства. Тому актуальним є творення політичних умов, за яких поза адміністративним тиском легітимується основа української державності - нова колективна ідентичність [5].
Українські ж політичні лідери в основному вбачають формування національної ідеї у націоналізації мови, а самовизначення нації - у стосунках із сусідами, що звужує проблему нації настільки, що вже не дає простору для розгляду її повного контексту. Це видно навіть на прикладі права - певної проміжної ланки політичної ідентифікації. Право сформувало сучасні європейські нації, а тепер формує єдину "європейську спільноту". До останньої Україна ввійти не може, бо, зокрема, не має своєї незалежної правової системи [6].
Чи варто в таких умовах повертатися сьогодні до етно-культурної (етно-національної) ідентифікації? Крім того, що, як відомо, моноетнічних держав у сучасному світі майже не існує, принаймні у Європі, а самі етноси є настільки розмитими, що це поняття втрачає свій ідентифікаційний сенс. Якщо ж йдеться про культурні чинники української ідентичності, то слід зазначити, що культурні реалії, з одного боку, не терплять тиску ззовні (послаблення тиску з боку північного сусіда одразу майже нанівець звело насильницьку русифікацію, яка тривала протягом трьох поколінь), а з іншого - вони самі формуються в межах політичних реалій [7]. І насамперед це стосується проблем ідентифікації.
Аналіз даних опитувань, проведених Київським міжнародним інститутом соціології, свідчить, що свобода культурної ідентифікації є важливим моментом у житті сучасного українця. Цікаво, що право кожної людини самостійно визначати свою національну приналежність з 1523 респондентів (99,54 % вибірки) 58,37 % вважають обов'язковим; 14,77 % - важливим; 18,45 % - не були в змозі визначитись (відповідь: "Важко сказати"); і лише 8,40 % вважали це право неважливим, причому з них тільки 3,15 % позначили це право як зовсім неважливе. Тобто, значна частка громадян (більше половини) притримується обов'язковості права на національне самовизначення (особливо якщо взяти до уваги незначний процентом тих, хто з цим відверто не згоден), а це засвідчує, що українське суспільство більш схильне до конституційно-правового підходу до питання культурної ідентичності і вважає адекватним обрання національної належності за розсудом індивіда.
Які ж ідентифікаційні пріоритети переважають сьогодні в Україні? На запитання про те, належність до якої з громад є найважливішою, відповіді засвідчили, що культурні пріоритети залишаються на першому плані. Проте, і це цілком природно, найважливішими вважаються реалії регіональних культур порівняно із загальнонаціональними. Тенденція до регіоналізації є таким самим об'єктивним процесом, як і світові глобалізаційні процеси. А ось друге місце в цьому опитуванні посідає соціально-політична ознака ідентифікації. Отже, з 1457 респондентів (99,39 % вибірки) 37,13 % вважає найважливішою належність до земляків - жителів своєї місцевості. Майже стільки ж - 33,49 % - до громадян України. Після цього спостерігається величезний розрив у цифрах: 8,72 % респондентів було важко сказати; 7,07 % позначили національність як найважливішу громаду; 6,86 % - соціальний клас. Цікаво, але віруючих своєї віри назвали 3,02 % респондентів, при тому, що в іншій вибірці з 10237 респондентів (100% вибірки) 49,72 % визнали свою належність до певної церкви; 21,14 % заперечили подібну належність; у 28,74 % відповідь була "важко сказати". Проте це зовсімокрема розмова. Найважливішою виявилася належність до іншого у 1,85 % респондентів; не було відповіді у 1,58 %, а ось належність до політичної партії визначили як головну усього 0,27 %.
Великий розрив у відповідях про громадянство і національність обумовлений тим, що національність розуміється саме в культурному, а не в соціально-політичному контексті, про що і йшлося на початку. Слід зазначити, що мовний фактор є досить впливовим, можна сказати - домінуючим, але не єдиним. На запитання "Що визначає націю?" відповіді розподілилися так: з 1722 респондентів (95,72 вибірки) 51,10 % визначили мову; 45,59 % - спільну історію; 41,06 % - культуру; 33,28 % - територію; 18,41 % - державний суверенітет; 15,85 % - релігію; 13,30 % - економіку; 10,10 % - спільні особливості характеру; лише 2,09 % - інше.
Проте певний вплив соціально-політичного фактора на визначення національної приналежності все ж вже відчувається. Про це свідчить порівняння опитування про те, ким вважає себе респондент за національністю, з опитуванням про те, яка у нього рідна мова. З 10219 (99,82 % вибірки) респондентів українцями себе визначили 75,40 %; росіянами - 14,94 %; і українцями, і росіянами - 4,71 %; іншу відповідь дали 4,95 %. А з 1799 респондентів (100 % вибірки) 60,64 % рідною мовою вважають українську; 36,63 % - російську; 2, 72 % - іншу [8].
Якщо розглянути питання про визначення національності і рідної мови з урахуванням регіональних розбіжностей [9], то культурні ідентифікації серйозно
Loading...

 
 

Цікаве