WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Становлення „афганського” руху в УРСР (1980 – 1991 рр.) (науковий реферат) - Реферат

Становлення „афганського” руху в УРСР (1980 – 1991 рр.) (науковий реферат) - Реферат


Науковий реферат:
Становлення "афганського" руху в УРСР (1980 - 1991 рр.)
В сучасній політології існує ціле розмаїття розуміння і визначень змісту недержавних, неполітичних організацій і рухів. Так, автори підручника "Політологія" (за редакцією Ф. Кирилюка) вважають громадсько-політичні об'єднання невід'ємним елементом політичного життя будь-якого демократичного суспільства. До них відносять громадські організації, рухи, політичні, громадсько-політичні організації, партії тощо. При цьому, чіткого поділу між організаціями і рухами не проводиться. Автори підручника вважають, що громадсько-політичні об'єднання виникають переважно як організації груп і окремих громадян, між якими встановлюється свідомий зв'язок і систематичне співробітництво заради досягнення певної мети на підставі спільних політичних інтересів [1]. Політологічний енциклопедичний словник визначає "громадські організації та рухи як добровільні масові об'єднання громадян, що виникають внаслідок їхнього вільного волевиявлення на основі спільних інтересів і завдань" [2]. В. Бебик застосовує іншу назву - "суспільно-політичні організації і рухи" і розмежовує їх за метою, способами її реалізації, ідейними і доктринальними засадами [3]. Нам же більше імпонує визначення суспільно-політичних рухів як політичних утворень, котрі безпосередньо не входять ні до державних, ні до партійних структур, але впливають на політичне життя країни [4]. До речі, саме на таких засадах утворювалась і діє Українська спілка ветеранів Афганістану.
Причини виникнення "афганського" руху майже такі ж, як і причини появи інших суспільно-політичних рухів другої половини 1980-х років. Це: різкі зміни політичного, економічного, ідеологічного становища в країні внаслідок розпочатої "перебудови"; зневіра в непогрішимості соціалістичної доктрини, комуністичної ідеології; формалізм у роботі офіційних установ, традиційних (формальних) політичних структур, насамперед КПРС і ВЛКСМ; підвищення рівня інформованості населення; утвердження плюралізму; необхідність реалізації потреб особи в різних формах життєдіяльності, в тому числі й політичної. Додатковим фактором для "афганців" стала необхідність боротьби за своє визнання, захист своїх політичних, соціальних прав та прав сімей полеглих воїнів, увічнення пам'яті тих, хто не повернувся з війни.
Я. Щепанський, польський соціолог, виокремлює три етапи зародження й розвитку суспільно-політичних рухів. Для цього необхідне, насамперед, соціальне занепокоєння щодо дій влади. На першому етапі формуються ідеї, з'являються активісти, відпрацьовуються спільні підходи до вирішення проблеми. На другому етапі виникають неформальні групи та їх лідери й ідеологи, а також цільові групи, що вишукують засоби для організованої діяльності. На третьому (вирішальному) етапі формується управління і створюється сама організація, яка використовує організаційні форми і засоби для досягнення поставлених цілей, які вже набули чітких обрисів [5].
У "афганців" "соціальне занепокоєння" викликалося замовчуванням та шельмуванням війни, учасниками якої їм судилося бути. Стихійно, ще на початку "перебудови", з'явилися перші групи, організації воїнів-інтернаціоналістів (так їх називали за компартійною традицією), які згодом злилися в єдину Всеукраїнську організацію.
Складні політичні й соціальні процеси, викликані й стимульовані "перебудовою", призвели до краху СРСР, КПРС, ВЛКСМ, комуністичної ідеології.
Не обійшлося тут і без помітних втрат. Однією з них вважаю зруйнування системи патріотичного виховання, яка склалася в радянські часи. Нині непросто пояснити молоді "робити життя з кого?" З початку 1990-х років за взірець стали нав'язуватися істоти, що крутять носом при згадці про "цю країну", вайлуваті "новые русские", яким ходки в зону замінили університети, фанерні рок-зірки, "упаковані" путани, хирляві юнаки, що вирішують проблему "бути чи не бути" винятково у сфері гомосексуальної самоідентифікації. Інфантильні білобілетники з телеекранів взялися пояснювати завтрашнім захисникам Вітчизни, що в армію йдуть служити тільки "лохи" і "дебіли". Мене, як бойового офіцера, це не могло не обурювати.
Так, патріотичне виховання в СРСР було надто заідеологізованим. Але ж патріотизм не вигадка більшовиків! Це поняття, що означає любов до батьківщини, готовність захищати її від ворогів, зародилося в глибинах віків. Патріотизм завжди жив у серцях наших предків. Згадаймо хоча б І. Котляревського:
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинність ісправлять…
Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат…
Не було винаходом комуністів і військово-патріотичне виховання. На мою думку, його структуру необхідно було зберегти, очистивши, звичайно, від ідеологічних нашарувань, наповнити його українським, козацьким змістом.
До речі, у вересні 2005 року міністр оборони України А. Гриценко в наказі про вдосконалення роботи військкоматів поставив завдання "поліпшити військово-патріотичне виховання молоді". Краще пізно, ніж ніколи.
Перше десятиліття після Великої Вітчизняної війни не вимагало особливих зусиль для військово-патріотичного виховання. Адже не було жодної сім'ї, яку не обпалила б війна. Солдати-фронтовики, партизани, підпільники, трудівники тилу були живим прикладом для юнаків і дівчат. Пізніше ефективною формою військово-патріотичного виховання стали походи місцями революційної, бойової й трудової слави народу. Перший такий похід відбувся 1965 року у зв'язку з 20-літтям Перемоги. В ньому взяли участь понад 3 мільйони молодих людей.
Молодь відтворювала героїчні сторінки історії, вела роботу під девізом "Ніхто не забутий, ніщо не забуте". Юні пошуковці встановили імена близько 500 тисяч невідомих доти воїнів, що полягли на полях битв, створили 130 тисяч музеїв, установили 58 тисяч пам'ятників, обелісків, меморіальних знаків. З 1965 року проводилися всесоюзні ігри "Зірниця", "Орлятко". З'явилися клуби юних космонавтів, прикордонників, друзів Радянської Армії, військово-патріотичні об'єднання, підліткові спортивні клуби. 1970 року в СРСР працювало 1800 військово-спортивних оздоровчих таборів. У них та в оборонно-технічних клубах навчалися 23 мільйони підлітків [6].
Отже, до кінця 1970-х років склалася досить чітка система військово-патріотичного виховання. Можна сперечатися про її вади й переваги. Але безперечно, що компартії і комсомолу вдалося прищепити основній масі молоді почуття патріотизму. Інша справа, як воно експлуатувалося радянською владою.
Та комсомол, козиряючи масовістю охоплення молоді обороно-спортивними секціями, гуртками, клубами, все більше впадав в кампанійщину, формалізм. Наслідки не забарилися. На початку 1980-х років половина призовників не могла виконати норми спортивного комплексу "Готовий до праці і оборони". Ще половина, отримавши значок і посвідчення ГПО, не могла підтвердити його нормативи у військах [7].
До благородної справипатріотичного виховання молодого покоління свого часу долучилися й воїни-"афганці". Не буде перебільшенням, коли скажу, що війна в Афганістані, якщо користуватися "перебудовчою" фразеологією, надала значного "прискорення" військово-патріотичному вихованню. Адже вже через кілька місяців після її початку в містах і селах люди могли побачити двадцятилітніх хлопців з бойовими орденами й медалями на грудях.
Прийшли й перші "похоронки".
Ніби й під мирним небом жила країна, то звідки ж ці зовсім юні орденоносці? І звідки беруться інваліди? І що там, у "Афгані", діється насправді? Це були пекучі питання.
Тоді далеко не всі наші громадяни
Loading...

 
 

Цікаве