WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Моделі посткомуністичних трансформацій - Реферат

Моделі посткомуністичних трансформацій - Реферат

років, за які у активне життя увійшло три генерації населення. За висновками соціальної психології - при суттєвій зміні соціального контексту у третій генерації відбуваються серйозні зміни культурного генокоду.
По-четверте, з десяти посткомуністичних автократій шість історично належать до азійсько-мусульманської цивілізації, культура якої орієнтована на деспотичні зразки влади; три - до східнохристиянської, якій, як вже було сказано, притаманна сакралізація державної влади. Цивілізаційний контекст Росії варто визначити як євроазійський - суміш східнохристиянського, азійсько-мусульнанського та деяких інших цивілізаційних полів на ґрунті татаро-монгольського політичного спадку.
З'ясувавши чинники, що зумовили авторитаризацію цих суспільств, маємо поставити питання про перспективи їх подальшого розвитку. Якщо не враховувати можливість безмежно тривалого існування авторитарних режимів, то перед ними відкриваються два можливі вектори: до демократії та назад - до тоталітарного стану.
Модель двофазового переходу
Трансформація тоталітарного режиму в авторитарний сама по собі є позитивним явищем, бо авторитарні режими дають суспільству більше свободи, ніж тоталітарні, хоча це стосується здебільше його позаполітичних сфер. Але роздержавлення позаполітичних сфер народжує структури самоорганізації суспільного життя, внаслідок чого виникає поле громадянського суспільства. Якщо для його розвитку існують більш-менш сприятливі умови, то, зміцнивши свої позиції, громадянське суспільство неодмінно намагатиметься звільнитися від автократичного контролю та запровадити свій контроль над політичною владою. Це народжує тенденцію до демократизації політичної системи. Розвиток цієї тенденції зрештою має призвести до встановлення політичної демократії. Отже, трансформаційний процес набуває двофазової форми, у якій перша фаза є детоталітаризацію суспільного організму (на ній політичний режим перетворюється на авторитарний), а друга - його політичну демократизацію (схема 2).
Схема 2
Модель двофазового переходу
Реальність двофазової моделі довела свого часу Іспанія, де внаслідок громадянської війни 1936 - 1939 років був встановлений тоталітарний режим, який у 1960-ті еволюціонував у класичний авторитаризм, а після смерті Ф. Франко (1976 р.) трансформувався в демократію. Проте у Іспанії початковим пунктом трансформаційного процесу була права (фашистська) форма тоталітаризму, яка істотно відрізняється від лівої (комуністичної) [21].
Чи існує можливість трансформації за такою моделлю в умовах посткомунізму? Приклад нової Югославії (з 2003 року конфедерація Сербії і Чорногорії), в якій після краху комуністичного був встановлений авторитарний режим С. Мілошевича, свідчить, що існує. Після революції 2000 року там зроблено великий крок у демократичному напрямі, і сьогодні політичні режими Сербії і Чорногорії кваліфікуються як напівконсолідована демократія (див. таблицю 5).
Таку потенцію мають і деякі пострадянські автократії. У п'яти з них частка приватного сектора у ВВП перевищує частку державного. У рейтингу конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму за 2005 рік серед 117 країн (що брали участь у рейтингу) Казахстан посів 61 місце (випередивши навіть Хорватію і Румунію), Азербайджан - 68, Росія - 75, Вірменія - 79, Молдова - 82. За рівнем ВВП на душу населення більшість цих країн, якщо керуватися висновками С. Хантінґтона, належать до "зони політичного транзиту" [22, с. 72 - 75]. Треба звернути увагу також на те, що показники розвитку громадянського суспільства у семи автократіях випереджають рейтинги їх політичних систем (таблиця 6) [Джерела: 12; 14; 23].
Таблиця 6
Економіка та громадянське суспільство
у посткомуністичних автократіях
агострення політичної ситуації, що періодично спостерігається в посткомуністичних автократіях (особливо напередодні та після політичних виборів) є, насамперед, відображенням політичного конфлікту між владою та громадянським суспільством. У Киргизстані загострення цього конфлікту спричинило у березні 2005 року "тюльпанову революцію", в результаті якої був скинутий авторитарний режим А. Акаєва й виникла перспектива демократизації політичної системи.
Модель "зворотного розвитку"
Альтернативою двофазовій є модель "зворотного розвитку", суть якої полягає в тім, що внаслідок певних обставин суспільство повертається до попереднього (тоталітарного) стану. В цьому випадку процес трансформації переривається і суспільство не досягає нової якості (схема 3).
Таку модель унаочнюють Білорусь і Туркменістан, у яких з кожним роком погіршуються показники суспільно-політичних процесів. На 2005 рік вони мають найбільше відхилення від стандартів демократії (див. таблиці 3 і 5). Їх системи мають більше ознак тоталітаризму, ніж авторитаризму. В них функціонує державна (адміністративно-командна) економіка, де 75 % ВВП виробляє державний сектор. Майже не існує поля громадянського суспільства (його показники гірші за показники політичної системи в цілому). Панує урядова монополія на ЗМІ. У рейтингу свободи преси за 2004 рік серед 193 країн світу Туркменістан поділив з Бірмою 190 - 191 місця, нижче тільки Куба і Північна Корея, де збереглися комуністичні режими. Не дуже відстає від Туркменістану Білорусь, яка поділила 182 - 183 місця з Узбекистаном [24, p. 62 - 63, 182]. Проте білоруський і туркменський режими відрізняються один від одного.
Схема 3 Модель зворотного розвитку
У Туркменістані режим набув майже класичних ознак тоталітаризму. Існує єдина політична партія (Демократична партія Туркменістану), очолювана президентом С. Ніязовим. Опозицію знищено (опозиціонери перебувають або за ґратами, або за кордоном). Усю владу сконцентровано в руках С. Ніязова, бо він є не тільки президентом республіки та головою партії, але й главою кабінету міністрів, головою Народної Ради (Халк Маслахти) - вищого представницького органу, верховним головнокомандувачем у званні генерала армії, головою ради оборони і національної безпеки, начальником цивільної оборони країни. Кандидатури депутатів усіх структур національного представництва, що формально обираються громадянами, попередньо узгоджуються з президентом. Президент призначає суддів Верховного і місцевихсудів. Квітне культ провідника. 1993 року С. Ніязова було проголошено туркменбаші - головою усіх туркменів; 2002 року -пожиттєвим президентом. Сформувалася офіційна ідеологія, у підґрунтя якої покладено книгу С. Ніязова "Рухнама", де, за словами її автора, зібрані "усі морально-філософські риси туркменського народу". Головним постулатом "Рухнама" проголошує служіння своєму народові (виразником волі якого є туркменбаші) та державі. Держава контролює не тільки економіку, але й розподіл доходів, де панує зрівняльна система. Диференціація заробітної платні (як у державному секторі, так і в приватному) не дуже велика і обмежується законодавством. Хоч її середній рівень дуже низький (20 - 25 доларів на місяць), але комунальні послуги дешеві, а газом та сіллю населення забезпечується безплатно. За ступенем замкненості для зовнішнього впливу країна продовжує перебувати на рівні колишнього СРСР [25, c. 5].
У Білорусі режим не має деяких ознак, які у класичній теорії тоталітаризму вважаються іманентними. Не існує інституту правлячої партії, але, як вважає В. Якушик, "влада однієї легальної партії ...не є обов'язковою ознакою
Loading...

 
 

Цікаве