WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Моделі посткомуністичних трансформацій - Реферат

Моделі посткомуністичних трансформацій - Реферат

демократію (схема 1).
Треба відзначити, що методологія, якою користується "Freedom House", не позбавлена вад, бо 1) вона не використовує поняття тоталітаризму; 2) мало враховує чинник політичної культури; 3) бракує чіткості поняттям "перехідне урядування" та "гібридний режим". Оскільки за даними програми "Freedom in the Word" усі країни з "перехідним урядуванням" (дефініція програми "Nation in Transit") включені до числа електоральних демократій [15], можна припустити, що таким чином характеризуються неконсолідовані електоральні режими, які перебувають під загрозою втрати мінімального критерію демократичного урядування. Але, незважаючи на ці недоліки, варто погодитися з думкою Л. Даймонда, що "Freedom House" використовує найкращі емпіричні індикатори з тих, що існують сьогодні [2, с. 14]. Тому, розробляючи моделі посткомуністичних трансформацій, автор використав дані цієї інституції, залишаючи за собою право на їх трактування.
Таблиця 5
Рейтинги демократизації посткомуністичних країн (1997 - 2005 рр.)
*Характер політичних режимів країн визначений за станом на 2005 рік.
Модель прямого переходу
Сутність моделі прямого переходу полягає в тім, що після загибелі комуністичного (тоталітарного) режиму в країні встановлюється режим електоральної (процедурної) демократії, який поступово консолідується і переростає у ліберальну (структурну) демократію (схема 1).
Схема 1
Модель прямого переходу
Такий варіант продемонстрували Польща, Словенія, Естонія, Угорщина, Словаччина, Литва, Латвія, Чехія, які, за висновками "Freedom House", вже стали вільними країнами з консолідованими демократичними режимами (див. таблиці 3, 5). Про успіхи трансформації цих країн свідчить їх вступ до НАТО та ЄС - міжнародних організацій, які висувають до своїх членів високі вимоги щодо додержання політичних свобод і громадянських прав та демократичності політичного устрою. Особливості такого переходу полягають в тім, що минає дуже короткий термін між легалізацією опозиції, запровадженням нефасадної багатопартійності та проведенням вільних конкурентних політичних виборів. Внаслідок включення електорального механізму в цих країнах сформувалися біполярні партійні системи, за яких урядову владу перебирають то право-, то лівоцентристські коаліції (поки нестабільного типу). Комуністичні партії або трансформувалися у соціал-демократичні, або ж опинилися на узбіччі політичного життя. Урядова політика поєднує ліберальні реформи з заходами соціального захисту населення. У зовнішній політиці за усіх урядів домінує західний вектор, що викликає зворотну реакцію - політичну та економічну підтримку трансформаційних процесів західними демократіями. До чинників, які зумовили такий перебіг подій, слід віднести наступні.
По-перше, в усіх цих країнах тоталітарні режими мали інстальоване походження, бо були принесені на багнетах Червоної Армії у роки Другої світової війни. Антирежимні заворушення 1956, 1968, 1979 - 1981 років у Польщі, антикомуністичне народне повстання 1956-го в Угорщині, "празька весна" 1968-го у Чехо-Словаччині свідчать, що суспільна свідомість цих країн не сприймала комуністичні режими як власні. Вони трималися завдяки силовому тиску СРСР. Як тільки під час "перебудови" цей тиск послабився, режими зазнали краху.
Для створення масової опори режиму в більшості цих країн відбулося насильницьке приєднання до комуністичних партій соціал-демократичних, але завдяки цьому ідеї соціал-демократії проникли всередину партій, що постійно породжувало реформістські тенденції. Крах комуністичного режиму в Угорщині спричинив перехід правлячої партії на соціал-демократичні позиції [16, с. 82 - 83].
По-друге, усі ці країни належать до західнохристиянської (католицько-протестантської) цивілізації, на ґрунті якої народилися ідеї гуманізму, лібералізму і представницької демократії. Для них сенс трансформації полягав у поверненні до річища свого цивілізаційного розвитку. Цивілізаційний контекст зумовив певні політико-культурні традиції. Хоч у довоєнний період з цих країн демократичний режим мала тільки Чехо-Словаччина, проте в усіх функціонували інститути парламентаризму, місцевого самоврядування та багатопартійні системи за участю опозиційних партій. Треба також урахувати, що за комуністичного правління у деяких з них багатопартійність збереглася. Хоч така багатопартійність була фасадною, а "союзницькі партії" являли собою сателітів комуністичної, але політична система зберігала у латентній формі структурні передумови для відновлення політичного плюралізму, про що засвідчили польські події. Комуністичний режим у Польщі впав внаслідок перших напіввільних парламентських виборів (червень 1989 року). Комуністи погодилися проводити такі вибори за умови, що 65 % місць у сеймі (нижній палаті парламенту, яка має функцію формування уряду) буде зарезервовано за ними та їх союзниками. Але провал на вільних виборах до сенату (верхньої палати), де комуністи одержали тільки 15,8 % голосів, призвів до того, що союзники (Об'єднана селянська та Демократична партії) порвали угоду з комуністами, що дало змогу сформувати перший некомуністичний уряд Т. Мазовецького [17, с. 154].
По-третє, тоталітарні режими у цих країнах функціонували від 1941 до 1951 року, внаслідок чого формування свідомості старшої генерації населення відбулося в дототалітарний період. Наявність у активному житті цієї генерації спричинило те, що в цих країнах не відбулося культурного розриву з дототалітарним минулим.
Розвиток, близький до цієї моделі, нині демонструють Болгарія, Румунія і Хорватія. Одне з пояснень повільних темпів демократизації Болгарії і Румунії полягає у тім, що обидві вони мають інший цивілізаційний контекст - належать до східнохристиянської цивілізації, якій приманна сакралізація державної влади. У католицькій Хорватії прогалина в демократичному процесі була спричинена війною проти сербських сепаратистів (1991 - 1995 рр.) та участю у боснійській війні (1992 - 1995 рр.). Але після смерті авторитарного президента Ф. Туджмана (грудень 1999 р.) та запровадження парламентського правління (2001 р.) Хорватія міцно стала на шлях демократичних перетворень [12, p. 175 -194].
Посткомуністичні автократії
Проте не в усіх посткомуністичних країнах місце тоталітарних режимів заступила електоральна демократія. На початок 2005 року політичні режими десяти посткомуністичних країн були кваліфіковані як авторитарні (див. таблицю 5). Причини різниці у розвитку цих країн від посткомуністичних демократій полягають у наступному.
По-перше, усі вони є новоутвореними державами, які виникли внаслідок розпаду СРСР.У них немає національної єдності, що, на думку Д. Растова, є "попередньою умовою" переходу до демократії [18, с. 6 - 8]. Трансформація тут має бінарний характер, бо у її межах відбуваються два процеси: перший - соціально-політичний (детоталітаризація суспільного життя), другий - національно-політичний (розбудова суверенної національної державності). Взаємодія цих процесів значно ускладнює структуру політичного конфлікту, що істотно заважає демократизації суспільства [19].
По-друге, в усіх них в попередній період функціонував радянський режим, який у сталінські часи являв собою майже стовідсотковий тоталітаризм [20, p. 44].
По-третє, на терені цих країн (окрім задністрянської Молдови) тоталітарний режим функціонував близько семи десятків
Loading...

 
 

Цікаве