WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Моделі нормативного обгрунтування „громадянськості” - Реферат

Моделі нормативного обгрунтування „громадянськості” - Реферат

Гоббсом, це держава, яка "може примусити до зобов'язань, або примусити компенсувати втрати потерпілій стороні, і в такій мірі, щоб надалі порушувати угоду було невигідно" [6, с. 201] Некласична третя сторона - "мафія", яка теж забезпечує довіру. Але взаємодіяти без постійного звернення до репресивної сили "третьої сторони" набагато приємніше і ефективніше. Крім того, третя сторона не завжди є безстороннім спостерігачем за дотриманням угоди [6] та й не завжди може проникнути скрізь, де потрібна довіра.
Найкращий варіант, коли довіра забезпечується суспільством. Стратегія взаємності, яку обирають люди під впливом далекоглядного егоїзму, коли послуга робиться в розрахунку на віддяку послугою, якщо вона виправдовує себе, усуваючи незручності, формує норми взаємності, санкціоновані морально-практичним досвідом корисності робити людям послуги. Як говорив про норму взаємності Д. Юм, "якими б не були наслідки будь-якого одиничного акту справедливості, здійсненого окремою особою, але вся система таких актів, яка здійснюється всім суспільством, безкінечно вигідна і для цілого, і для кожної його частини" [2, с. 538]. Тобто, хоча результат окремо взятого індивідуального акту (наприклад, моя допомога сусідові) є шкідливим для мене у всіх відношеннях, і мій егоїзм не повинен був би його допустити, вся сукупність результатів таких індивідуальних актів у суспільстві набагато перевищує шкоду, завдану мені моїми діями. Розуміючи це, я проявляю далекозорий егоїзм. Не в моїх інтересах уникати шкідливих для мене індивідуальних актів, а "той, хто проголошує за розумне обдурювати тих, хто йому допомагає, не може розумним чином розраховувати на інші засоби безпеки, окрім власних сил. Тому той, хто порушує угоду і в такий спосіб декларує свій вчинок розумним, не може бути прийнятий до жодної спільноти… Хіба що лише через помилку тих, хто його приймає, і може утриматись у ній, тільки якщо вони не бачать небезпечності своєї помилки. Однак на такі помилки людина не може розумно розраховувати як на засоби своєї безпеки… Отже, той, хто порушує угоду, чинить проти розумної основи своєї безпеки" [7, с. 169]. Тобто, здійснюючи антигромадські вчинки, я піддаю небезпеці, в залежності від тяжкості порушень, свій добробут, репутацію чи свободу.
Механізм громадянського суспільства функціонує на таких засадах: "Особлива мета (тобто мета одного індивіда) шляхом співвіднесення з іншими надає собі форми загального і задовольняє себе, задовольняючи водночас прагнення інших до блага. Оскільки особливість пов'язана з умовою загальності, то ціле є ґрунтом для опосередкування, на якому дають собі свободу всі одиничності… Особливість, обмежена загальністю, є єдиною мірою, за допомогою якої кожна особливість сприяє своєму благові" [3, с. 228].
Наприклад, щоб вдовольнити мою потребу в харчуванні, я не можу просто взяти продукти в когось силою, тому що для упередження подібних можливих в системі випадків підтримується увага до особливого інтересу (інтересу власника вподобаних мною продуктів) як до спільного за допомогою поліції та корпорацій. Тому, а також передусім тому, що я член громадянського суспільства, відповідно я "звільнений" шляхом освіти, я переборов у собі "голу суб'єктивність поведінки, безпосередність жадань та сваволю прагнень" [3, с. 229] і визначаю свої бажання та дії загальним чином, усвідомлюючи себе ланкою ланцюга, який всіх нас поєднує. "Я отримую від інших засоби задоволення своїх потреб і повинен внаслідок цього приймати їхню думку. Але одночасно я змушений виробляти засоби для задоволення потреб інших. Відповідно, одне переходить в інше і пов'язане з ним: все приватне стає, таким чином, суспільним" [3, с. 236]. Отже, потреби та засоби (їх задоволення) як "реальне наявне буття" перетворюються на буття для інших, потребами та працею яких взаємно обумовлене їх задоволення. Взаємозалежність праці та задоволення потреб в ході історичної еволюції перетворюються на повну необхідність, залежність і взаємовідносини людей. Таким чином, суб'єктивний егоїзм перетворюється на сприяння задоволенню потреб усіх інших. Ця система, яку Г. Гегель називає "державою потреби та здорового глузду", або "зовнішньою державою", і забезпечує взаємодію людей.
Далекоглядний егоїзм може обумовлювати поведінку людей, аналогічну поведінці за правилом: "Кожен повинен поводитися з іншими так, як він, хоче щоб з ним поводилися інші". Але при цьому треба зауважити, що це поведінка, яка (1) виникає в ході колективних дій, оскільки далекоглядний егоїзм обгрунтовує поведінку індивідів в контексті саме таких дій, які (2) за своїм характером є інструментальними. Колективна дія, з точки зору далекоглядного егоїзму, базується на вигоді. Громадяни користуються нею як інструментом, застосовуючи її там, де вигідно, де їх індивідуальні дії неефективні.
Цей підхід, що засадами громадянського суспільства вважає далекозорий егоїзм та колективну інструментальну дію, має тривалу історію. Його розпочали розробляти ще Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм. Але вже тоді лунала критика на його адресу. А. Фергюсон скептично відгукується про "егоїстичну філософію", яка, на його думку, робить любов до себе (егоїзм) панівною пристрастю людства. Вчений прагне довести, що і дії на користь інших людей, доброзичливість, доброчинність грунтуються на егоїзмі. Стосовно егоїзму та доброзичливості, то зазвичай люди розуміють під ними турботу про власний добробут і бажання благоденства для інших. Натомість захисники "егоїстичної філософії" дійшли висновку, "що доброзичливість є не що інше, як різновид егоїзму" [8, с. 48 - 49]. В обох випадках людина ніби прагне задовольнити власні бажання, в обох випадках вона однаково егоїстична, а доброзичливість виникає тоді, коли мої власні прагнення підштовхують мене посприяти благу інших. А. Фергюсон говорить, що необхідно повернути категорії чеснот та доброзичливості, які було б легко відрізнити від егоїзму, до пояснення громадянського суспільства. Що й намагалися зробити наступні покоління дослідників.
Критика далекоглядного егоїзму продовжувалася після А. Фергюсона, жива вона й нині. Але ця критика, слід відзначити, не спрямована взагалі проти далекоглядного егоїзму. Вона, швидше, прагне довести, що не всі дії громадян можна пояснити егоїзмом. Тож не варто намагатися все звести до раціональних розрахунків на основі максимізації прибутку. Слідшукати альтернативи, які б дозволили пояснити, як вдається подолати фундаментальний індетермінізм соціальних інтеракцій і що змушує людей бути "громадянами".
Одну з альтернатив запропонували східноєвропейські дисиденти, використавши ідею громадянського суспільства для боротьби проти тоталітарної держави. Вони взяли її на озброєння тоді, коли стало зрозуміло, що будь-які спроби революції згори чи знизу не приведуть до повалення режиму - потрібна нова стратегія боротьби. Революція політична тут була неприйнятна. І не тому, що це була надто радикальна ідея. Боротися проти "аморального" режиму можна було лише за допомогою революції моральної та екзистенційної, в ході якої люди повинні були навчитися "жити за правдою" та добровільно взаємодіяти. Відтак зрозуміло, що дисиденти не збиралися аргументувати, та й не могли, виходячи зі здорового глузду, розраховувати на успіх аргументування необхідності участі в громадських справах вигодою та егоїзмом. І їхні дії (наприклад, "захист молодих рок-музикантів", до якого вдавалася Хартія-77 і який "означав захист самої ідеї людської свободи і гідності" [9, с. 157]), були альтруїстичними та ідеалістичними, і спонукою до них не був егоїзм та раціональний розрахунок.
Далекоглядний егоїзм орієнтований на успіх, інакше в його рамках співпраця не має сенсу,
Loading...

 
 

Цікаве