WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Міра свободи індивіда в державі - Реферат

Міра свободи індивіда в державі - Реферат

"тому великою і головною метою об'єднання людей у держави і передачі ними себе під владу уряду є збереження їх власності" [13]. Під власністю Дж. Локк розуміє життя, свободу і володіння. Тобто, люди, об'єднуючись у державу, жертвують власною свободою задля збереження власності, і завдання держави полягає в тому, щоб обмежувати свободу як окремих індивідів, так і груп людей, підпорядковуючи їх певним законам і правилам.
Проте таке добровільне обмеження свободи і створення зовнішньої щодо людини сили, спрямованої проти самих індивідів, нехай і для задоволення їхніх певних інтересів, призводить до того, що інтерес держави протиставляється інтересам окремих індивідів. Після виникнення держава відчужується від власних громадян і спрямовує свої зусилля на самозбереження та саморозвиток. Індивід опиняється перед вибором: або повністю підкоритися волі держави, поставити себе в повну залежність від неї, або, незважаючи на те, що саме держава в певних моментах його життя захищає його інтереси від інтересів інших індивідів, спрямованих на захоплення його власності (у локківському розумінні), на підкорення його волі своєю волею, все ж таки захищати власну суверенність, суверенність своїх інтересів.
Державну владу можна прийняти майже беззастережно, якщо вона відповідає тому ідеалові, який накреслив Дж. Локк: "Влада суспільства, або створеного людьми законодавчого органу, ніколи не може бути більшою, ніж це необхідно для загального блага... лише в інтересах миру, безпеки і суспільного блага народу" [14]. Уся проблема знімається, якщо влада відповідає цьому ідеалові. Якщо виходити з розумності світу, то держава - це всезагальна і об'єктивна свобода, право якої є найвищим [15]. Проте держава, яка є відчуженою від людей і суспільства, здійснює власну волю і власні інтереси. Вона вже не є засобом задоволення загального суспільного інтересу, і, понад те, не є засобом задоволення індивідуальних інтересів її власних громадян - вона є сама для себе метою. Держава протиставляє себе усьому недержавному в суспільстві, прагнучи підкорити його власній, державній волі, наражаючись на опір з боку суспільства. Та сфера суспільства, яка протиставляє себе державному примусу і прагне захищати групові або індивідуальні інтереси, видаючи їх за загальносуспільні, й отримала назву громадянського суспільства. За Г. Гегелем, це другий ступінь наявного буття єдності волі в її понятті і волі одиничного, тобто суб'єкта, коли люди "ставляться один до одного як самостійні особи, які об'єднані лише потребою одна в одній" [16]. Таким чином, і держава, і громадянське суспільство проголошують себе виразниками загальносуспільного інтересу, коли водночас вони є виразниками, відповідно, інтересів держави й групових та індивідуальних інтересів, які можуть лише частково збігатися із загальносуспільним інтересом.
Проте існує й інший бік проблеми: і держава, і громадянське суспільство частково виражають і загальносуспільний інтерес. Але їх роль у вираженні цього інтересу неоднакова. Відтоді, як тільки суспільство в своєму розвитку залишило в минулому етап варварства, воно вже не знає іншої форми організації, ніж держава. Відомо, що деякі політичні теорії, такі, як, наприклад, анархізм чи комунізм, висували певні моделі існування бездержавного суспільства. Проте це були чисто умоглядні моделі. Держава виступає, таким чином, дійсною формою організації суспільства, яка реально облаштовує суспільні відносини, встановлює закон, який покликаний бути нормою справедливості чи несправедливості [17]. В ідеалі держава має поширювати власний авторитет, без якого вона не буде державою, на всі спірні моменти суспільного життя. Суттєвою ознакою державної влади є саме авторитетність, завдяки якій вона й здійснює примус щодо решти суспільства.
Поняття "авторитет" має різні визначення. Проте навряд чи можна говорити, що саме навколо цього поняття ведуться палкі дискусії.
Словники дають чимало визначень поняття "авторитет". Так, Словник української мови визначає це поняття як "загальновизнане значення, вплив, поважність (особи, організації, колективу, теорії і т. ін.)" [18]. У Брокгауза і Ефрона знаходимо: "Авторитет (лат.) - у загальному сенсі: значення і заснована на значенні або з ним поєднана влада" [19]. Pосійський Великий енциклопедичний словник визначає це поняття таким чином: "Авторитет (від лат. autoritas - влада, вплив), у широкому сенсі - загальновизнаний вплив особи або організації у різних сферах суспільного життя, яке засноване на знаннях, моральних позитивних якостях, досвіді; у вузькому сенсі - одна з форм здійснення влади" [20]. B Оксфордському словнику можна прочитати: "Авторитет - сила або право примушувати до покори" [21]. У Філософському енциклопедичному словнику в основному повторюється визначення Великого енциклопедичного словника, проте є суттєве доповнення: "Авторитет виражається у здатності особи або групи осіб (носії А.) спрямовувати, не вдаючись до примусу, вчинки і думки іншої людини (або людей). Існування А. пов'язане з обмеженістю можливостей людини раціонально оцінювати багато проблем, які виникають у неї, що пов'язується із складністю самої дійсності" [22]. B іншому філософському словнику це поняття визначається наступним чином: "Авторитет (від лат. autoritas - влада) - значення або вплив, який можуть мати люди, речі, не потребуючи постійного підтвердження цього значення в практичному його доведенні. В залежності від того, про яку галузь йдеться, можна говорити про авторитет релігійний, політичний, науковий і т. ін." [23].
Як бачимо, авторитет - це, насамперед, загальновизнаний вплив, причому такий вплив, що його носій, у разі опору авторитетові, може легітимно застосовувати силу. Сенс держави в суспільстві, як було показане раніше, якщо його висловити словом "авторитет", якраз і полягає у встановленні цього авторитету.
Тут було б доцільно згадати тезу Т. Гоббса про те, що й самі закони, які, як вже зазначалося, є необхідним нормоутворюючим чинником суспільства, стають законами лише завдяки авторитетові влади [24]. Т. Гоббс також прямо протиставляє авторитет держави свободі дій підданих [25]. Віншому місці він, порівнюючи свободу в монархічній та демократичній державах, вказує на те, що в розумінні свободи як відмови від підпорядкування законам її взагалі не існує в жодній державі. Якщо ж під свободою розуміти нечиленність законів і заборон, які поширюються лише на те, без чого мир неможливий, то це є свобода держави [26]. Таким чином, свобода держави протиставляється індивідуальній свободі і заснована на авторитеті цієї держави.
Отже, в суспільстві, якщо розглядати його з точки зору проблематики свободи, бачимо певну дуальну опозицію: свобода держави, яка заснована на її авторитеті, і свобода індивідів, яка прагне заперечити авторитет держави. Звідси й відома дилема: з одного боку, держава - це інструмент забезпечення прав і свобод громадян, з іншого - вона, разом з її свободою, є певною самоцінністю.
Чи можна говорити про необхідність держави, державної організації суспільства? Те, що ми не знаємо іншого способу організації, ще не говорить про його необхідність. Проте соціальна дійсність - це державна дійсність. Тому авторитет держави є необхідним засобом підтримки дійсної, державної організації, засобом здійснення свободи держави, відокремленим як від інтересів громадян цієї держави, так і від інтересів носіїв державної влади. А такий спосіб врядування, коли держава, з одного боку, виконує своє первинне завдання - захищати індивідів один від одного, а з іншого - не втрачає власного авторитету, і можна назвати авторитаризмом.
Авторитаризм - це міра свободи держави і свободи індивідів у суспільстві. Такий політичний режим природно притаманний державно організованому суспільству. Зрозуміло, що він заснований на раціональній підтримці вказаної міри. Абсолютизація одного з моментів
Loading...

 
 

Цікаве