WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Міра свободи індивіда в державі - Реферат

Міра свободи індивіда в державі - Реферат


Реферат на тему:
Міра свободи індивіда в державі
Традиційно політичний режим визначається як "метод або система правління" [1]. Політичний режим - це категорія, яка характеризує, з одного боку, структуру владних відносин, їх інтенцію, а з іншого - ті методи, за допомогою яких здійснюється процес володарювання в суспільстві.
Якщо не брати до уваги примітивні форми організації людства, то суб'єктом правління на рівні суспільства буде держава. Уточнення першого визначення приводить до висновку, що політичний режим - це система методів державного управління. Класифікація таких систем передбачає велику кількість політичних режимів, об'єднання яких за певними ознаками обумовлює виокремлення трьох основних типів: тоталітарного, авторитарного і демократичного. А оскільки так характеризується логіка системи правління, то й самі держави визначаються за цією ж класифікацією.
Література, присвячена як поняттю політичного режиму, так і окремим його типам, майже неосяжна. Причому, враховуючи те, що в сучасному світі можна скоріше спостерігати певні переходи між різними режимами, ніж чисті його типи, дослідники феномена політичного режиму уточнюють первинне визначення, прагнуть застосувати його до реалій сьогодення, зокрема до транзитних суспільств. Серед зарубіжних науковців, які досліджували або саме поняття політичного режиму, або окремі його прояви - Х. Арендт, Р. Арон, Р. Даль, Т. Парсонс, А. Циганков та багато інших. Політичні режими активно досліджуються і в Україні. Серед вітчизняних фахівців можна назвати С. Рябова, М. Томенка, М. Чабанну, В. Якушика та ряд інших.
Складність досить широкої проблеми політичного режиму призводить до того, що навіть у визначенні певних їх типів є багато неузгодженостей. Так, наприклад, С. Рябов і М. Томенко вважають, що для авторитарного режиму характерні "репресії та свавілля з використанням армії та каральних органів" [2]. Проте вже через одну сторінку вони стверджують, що "авторитаризм - це влада суворого закону, яка, до того ж, спирається на органи суспільного представництва" [3]. В. Якушик вважає, що саме для цього режиму характерні порушення норм закону та обмежені юридичні гарантії забезпечення політичних прав і свобод [4].
Ще більше розбіжностей у тлумаченні тоталітарного і демократичного режимів. Саме поняття "політичний режим" визначається і як спосіб здійснення влади, і як політичний простір здійснення свободи індивіда, і як наслідок взаємодії держави та громадянського суспільства. Розуміння політичного режиму як міри свободи індивіда у державі (а це головний висновок даної статті) може допомогти проаналізувати й конкретні проблеми, так чи інакше пов'язані з "методами або системою правління".
Якщо виходити з арістотелівського розуміння держави як сукупності громадян, "достатньої, кажучи взагалі, для самодостатнього існування" [5], то можна зрозуміти, що, на перший погляд, поняття "держава" та "громадянин" перебувають у відносинах підпорядкування. Проте визначити підставу і наслідок тут досить важко, бо так само, як держави не існує без громадян, сукупністю яких вона і є, так і громадян не існує без держави, бо втрачається сенс самого "громадянства". І держава, і громадяни є наслідком спільної підстави, якою є той зв'язок між індивідами, який водночас утворює і державу, і громадян. Тобто відносини між державою і громадянами є надто складними, щоб можна було шляхом логічних визначень знайти співвідношення цих понять.
Людина не може існувати ізольовано, і однією з форм співіснування людей є держава. Проте треба звернути увагу на одне слово з арістотелівського визначення держави. Це - самодостатність. Арістотель чітко проводить розмежування між громадянами і негромадянами за ознакою "участі в законодорадчій чи судовій владі" [6]. Основне завдання громадянина "полягає у врятуванні спілкування, що складається ними, а спілкуванням цим є державний лад" [7]. До речі, згідно з Арістотелем, цим доброчесність громадянина відрізняється від доброчесності негромадянина. Якщо держава вже існує у певній формі, то, незалежно від того, наскільки вона відповідає інтересам негромадян, вона вже має свій, громадянський інтерес.
У давньогрецькій полісній системі улаштування суспільства розбіжності між громадянським та негромадянським інтересами приховують розбіжності між інтересом держави та інтересами індивідів. Проте вже виникнення держави водночас обумовлює у неї потреби, які відрізняються від потреб індивідів, у тому числі й громадян. Якщо державу розглядати як соціальну систему, то її існування пов'язане, по-перше, з певними контактами з іншими державами. Це так звана зовнішня функція держави. Проте історичне явище автаркії не дозволяє абсолютизувати цей аспект проблеми. А, по-друге, держава не може не взаємодіяти з тим суспільством, яке породило цю державу. Цей взаємозв'язок і є життям держави.
Держава, при розгляді її в межах системного підходу, постає як відкрита система, тобто така, яка задля власного існування, функціонування і розвитку потребує здійснення взаємозв'язку з оточуючим середовищем, а відтак має власні потреби, які і є вираженням подібної взаємодії. А оскільки держава є суспільною системою, то вона має й власний інтерес, тобто певні суспільні можливості задоволення потреб [8]. Отже, держава має власні інтереси, які відрізняються як від інтересів власних громадян, так і від індивідуальних інтересів взагалі.
Джон Локк визначав державу як "будь-яку незалежну спільноту" [9], роблячи наголос на суверенності такої спільноти. Розглядаючи взаємозв'язок інтересів держави та індивідів, він ставить питання таким чином: "Чи узгоджується з законом природи те, що кожна окрема людина буде вважати корисним для себе і для власного стану і на цій підставі не тільки дозволеним їй, але й необхідним, і що в природі ніщо не має обов'язкової сили, крім того, що свідчить про певну безпосередню користь?" [10]. Відповідь британського мислителя однозначна - ні. Безпосередній користі він протиставляє інтерес держави. Крім того, він вважає: "Те, що веде до зруйнування у житті справедливості, дружби, шляхетності, не може бути підставою закону природи. Бо яка ж може бути справедливість там, де немає ніякої власності, ніякого володіння, або про яку власність може йтися там, де кожному дозволено не тільки володіти тим, що належить йому, але ще й те, чим він володіє, є власністю кожного на тій підставі, що це йому корисно?" [11]. Тим не менше, у "Посланні про віротерпимість" Дж. Локк прямо пише про недопустимість обмеження свободи (в даному випадку - церкви) з боку держави. Він вважає, що "все, що само по собі є шкідливим для держави у повсякденному житті і заборонено законами, які мають на меті загальне благо, не може бути дозволеним і церкві для сакрального використання і не може бути непокараним. Проте більш за все правителі мають запобігати зловживанням поняттям державної користі, залучаючи його як причину придушення свободи будь-якої церкви; навпаки, все, що дозволено уповсякденному житті, і поза релігійним культом не може бути забороненим цивільним законом в релігійному культі і у місцях, де він відбувається" [12].
Незважаючи на те, що в останньому посиланні йдеться не про відносини інтересів державного та індивідуального, а про відносини державного та групового інтересів, тим не менш у даному контексті останній можна розглядати таким же елементом суспільного інтересу, як і індивідуальний.
Звідси можна зробити три висновки. Перший: інтерес держави передує індивідуальному або груповому інтересу, причому передує і в ціннісному плані. Другий: інтерес держави не суперечить закону природи. І третій: держава піклується, або має піклуватися, про суспільний інтерес, надавати можливість вільно реалізуватись інтересам груповим або індивідуальним. Держава і створюється людьми, за Дж. Локком, для того, щоб дбати про їхні інтереси,
Loading...

 
 

Цікаве