WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Легітимаційна політика: поняття і сутність - Реферат

Легітимаційна політика: поняття і сутність - Реферат

Легітимація, на їхню думку, формує смисловий універсум, який, у свою чергу, легітимує індивідуальну біографію й інституціональний порядок, що уможливлює соціальну взаємодію на рівні усього суспільства. Легітимація як смислова об'єктивація "другого порядку" "створює нові значення, слугуючи для інтеграції тих значень, які вже властиві різним інституційним процесам" [4, c. 138, 150, 159]. Отже, легітимація своїм результатом повинна мати смисловий порядок, який інтегрує соціальні відносини у певній групі або в суспільстві в цілому. П. Бергер і Т. Лукман справедливо зауважують, що для свого існування будь-які соціальні смислові системи мають підтримуватись певною спільнотою, групою, котра відає легітимацією [4, c. 140]. Вчені прямо або опосередковано стверджують, що легітимація це, по-перше, процес, яким управляють, по-друге, соціально необхідний механізм, який забезпечує інтеграцію суспільства, по-третє, технологія, яка використовує всі засоби переконання та пропаганди від створення міфів до раціонального наукового доказу.
П. Бергер і Т. Лукман дуже близько підходять до визначення та опису легітимаційної політики як окремого феномена, проте не називають та не відділяють її від ширшого явища - легітимації. Якщо поняття легітимації означає процес пояснення та виправдання суспільної практики, способи інтерпретації окремих її складових, то легітимаційна політика вказує на проблему управління легітимацією, що охоплює такі питання: "Наскільки легітимацією можна управляти? Хто і як нею управляє? З якою метою? Які існують перспективи у поліпшенні управління легітимацією? Наскільки співвідносяться легітимаційна політика і політична сфера в цілому?"
Важливо, що для переважної більшості вчених характерний аксіологічний (ціннісний) підхід до легітимації. Для Ю. Габермаса, наприклад, легітимність - це чеснота політичного порядку бути визнаним законним і справедливим, тоді як легітимація - це досконале аргументування [71, p. 178]. В. Амелін вважає, що легітимація - це "ствердження правомірності існування даної соціальної інституції, справедливості вимог і цілей, які вона висуває". Вона є "умовою формування суспільного консенсусу, в межах якого всі учасники соціально-політичного процесу приймають певні вимоги й правила гри", "способом надання владним відносинам... загальнозначимої форми" [1, c. 6]. Є. Бистрицький: "Легітимація - це розгорнутий у часі політичний дискурс, процес поширення обговорення, обмірковування, зрештою - доведення колективної правильності й прийнятності соціально-правових норм, які переважно стихійно встановлюються новими політиками" [5, c. 319]. Ю. Кравченко і В. Чечель визначають легітимацію як процес досягнення легітимності, під якою розуміють "певний стан психіки індивіда в чітко визначений термін, що виражає рівень задоволеності функціонуванням соціальних інституцій щодо створення умов і гарантій можливості задоволення його базових потреб" [28, c. 43]. К. Звершинський у розумінні легітимації виходить зі смислового поля "легітимності" [23, c. 113], яка "проявляється комплексно: у довірі до норм, у законодавчому підтверджені прав, у правовій підзвітності влади, в ідеологічній "прозорості" (виправданні довіри) та у виконанні взятих на себе зобов'язань" [23, c. 130]. Для Д. Коппа легітимність - це моральний авторитет управляти [61, p. 4]. Д. Хелд розуміє під легітимністю те, що "люди дотримуються правил і законів, оскільки вони справді вважають їх правомірними і гідними поваги" [76, p. 238]. За Г. Йонасом, "для справжньої легітимації потрібне поняття блага, яке не тотожне поняттю цінності. …тому слід з'ясувати різницю між об'єктивним і суб'єктивним статусом цінності (або, коротше: між цінністю самою по собі і чиєюсь оцінкою), а отже - співвідношення між благом і буттям (між bonum і esse)" [25, c. 122].
Інші автори, застосовуючи аксіологічний підхід, оцінюють легітимацію негативно (в кращому випадку - нейтрально-негативно), як антицінність. До них належать М. Горкгаймер, В. Адорно, Ж. Ліотар, Ю. Качанов, Д. Белл. М. Горкгаймер та В. Адорно не дають визначення терміну "легітимація", але застосовують його лише в негативному контексті [48, c. 83, 111, 150, 167, 216]. Ж.-Ф. Ліотар трактує легітимацію як "культурний імперіалізм", джерело нерівності, зверхності та насильства одних культур та дискурсів над іншими [31, c. 12, 70, 77, 80]. Ю. Качанов пише: "Практика легітимації є евфемізмом влади, що утверджує себе в якості єдино можливої (у даний момент історичного часу соціального простору) системи політичної гри…" "Для політичного панування, що реалізується як політична влада, роль вирішального обгрунтування і смисл його існування складає легітимність" [26, c. 158, 181]. Для Д. Белла легітимація означає виправдання невдалих соціальних дій через маніпулювання значенням і/або застосуванням понять задля зміни політичної поведінки [54, p. 337].
Слід відзначити, що деякі вчені підходить до розгляду легітимації нейтрально, як до об'єктивно існуючого явища, намагаючись не демонструвати своїх ціннісних позицій. Так, С. Ліпсет вбачав легітимність у здатності системи викликати та підтримувати віру в те, що існуючі політичні інститути найбільше підходять для суспільства [78, p. 64]. Дж. Ротшильд під легітимацією розуміє забезпечення згоди та підтримки владарів з боку інших держателів влади (включаючи інші режими міжнародної системи, внутрішні еліти, такі владні кластери, як військові сили, бюрократія, національний банк або транснаціональні корпорації, а також народні маси) [89, p. 51]. С. Рябов визначає легітимацію у трьох площинах знання: у площині повсякденного, масового знання про політику - "це визнання (або невизнання) громадянами існуючої влади, їх згода (чи відмова) їй коритися, невпинне, екзистенційне протистояння влади і суспільства, пошук відповіді назапитання, як належить коритися, дотримуватися владних настанов (або уникати такого підпорядкування)"; у нормативно-сцієнтистській площині знання про політику - "це віднайдення адекватності політичної спрямованості та формально-законодавчих, процедурних регламентів, визначення найбільш прийнятних способів її здобуття, з'ясування того, чиї владні повноваження належить визнавати, як це треба робити"; у площині фундаментального знання - "це визначення того, якою повинна бути влада взагалі, щоб її визнавали, як в принципі можливе обмеження свободи волі людини" [40, c. 381]. За О. Висоцькою, легітимація - це "процес визнання і прийняття певних етичних принципів як нормативно узаконених у суспільній свідомості і тому таких, що виправдовують будь-які дії" [10, c. 33].
У працях П. Бергера, Т. Лукмана, С. Рябова, П. Бурд'є, Дж. Ротшильда, А. Хейдруна знаходимо згадки про феномен легітимаційної політики, але побіжні, вони його майже не виокремлюють. І хоча А. Хейдрун виносить термін "легітимаційна політика" на титул своєї книги, він не приділяє належної уваги дослідженню її як окремого феномена. Свій дослідницький інтерес акцентує на феномені легітимаційної політики Р. Баркер, також не застосовуючи цього терміна. Він стверджує, що легітимація - це самореферентна, самовизначальна діяльність, характерна для системи управління та урядування, це функція структури врядування, причина та наслідок будови політичного панування [53, p. 7 - 12].
На нашу думку, головною причиною того, що легітимаційна політика досі не виокремлювалась як специфічне, автономне явище, невід'ємний елемент функціонування суспільства, є недостатнє розуміння сутності процесу легітимації та, зокрема, того, хто саме здійснює легітимацію, виступаючи її суб'єктом, активним, спрямовуючим началом, легітиматором. Одні

 
 

Цікаве

Загрузка...