WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Легітимаційна політика: поняття і сутність - Реферат

Легітимаційна політика: поняття і сутність - Реферат


Реферат на тему:
Легітимаційна політика: поняття і сутність
Залежність соціальних суб'єктів від того, наскільки вони та їх дії легітимні, була помічена ще М. Вебером. В політиці легітимність - це ресурс панування, без якого неможливе існування політичних суб'єктів. Успішність легітимації політики безпосередньо пов'язана з ефективністю діяльності із забезпечення привабливості політики в очах суб'єктів її оцінювання та визнання. Отже, головним чинником та скеровуючим елементом системи легітимації є легітимаційна політика. Її формування і здійснення є важливою науковою проблемою, вирішення якої сприятиме гармонізації суспільно-владних відносин, демократизації політичної практики, розширенню можливостей соціального та політичного управління.
Легітимаційна політика як соціальна практика орієнтована на впорядкування легітимаційних процесів у суспільстві. Словосполучення "легітимаційна політика" ("legitimising politics") зустрічаємо вперше 1998 року у А. Хейдруна. Під такою політикою, наскільки випливає з тексту його праці, вчений розуміє управління конституалізацією або, краще сказати, вироблення адекватної, прийнятної моделі системи політичного управління [75, р. 53]. Проте це занадто вузьке значення; воно, на нашу думку, не відображає обсягу того явища, на яке вказує сам термін.
Поняття "легітимаційна політика" безпосередньо пов'язане з такими термінами, як "легітимація" і "політика", і є їх термінологічним синтезом. Щоб з'ясувати, яку специфічну частину реальності позначає "легітимаційна політика", треба спочатку з'ясувати зміст її складових.
Одним з перших у західноєвропейській політичній думці поняття "політика" визначив Платон. Політика для нього - це, передусім, мистецтво управляти людьми, людською спільнотою (259 с, 276 b-c; 292 b, d) [38, c. 5, 26, 46] без насильства чи застосування сили (276 е). Для Аристотеля політика - це найважливіше в суспільстві спілкування, яке прагне до вищого з усіх благ (1252 а), до щасливого, доброго життя (1280 а-b) [2, c. 22, 106 - 107]. До речі, американський дослідник Дж. Ротшильд вважає, що саме Аристотель почав вивчати проблему легітимації політики і влади. Адже Аристотель зазначав, що "політична влада добивається згоди шляхом використання сили, розподілу винагород, надання освіти чи комбінації цих трьох процедур". Аристотелеву тріаду, вважає Дж. Ротшильд, сучасною науковою мовою можна було б інтерпретувати як примусову, утилітарну та нормативну техніки правління [89, p. 38].
Н. Макіавеллі пропонував звільнити політику від моралі. Він пов'язував її з реалізацією владних інтересів політичних суб'єктів, ототожнюючи її з технологією захоплення та утримання влади [34, c. 73 - 74, 90]. М. Вебер визначав політику в широкому значенні як діяльність (в усіх її видах) із самостійного керівництва й управління. Політика у вузькому розумінні, за М. Вебером, це керівництво або здійснення впливу на керівництво політичного союзу чи держави; інакше - "прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади чи то між державами, чи всередині держави між групами людей, які вона в собі містить" [9, c. 644 - 646].
Услід за М. Вебером політику як специфічний вид діяльності визначають такі сучасні учені, як О. Панарін та В. Ільїн. "Політика є видом ризикової (негарантованої) колективної діяльності в галузі владних відносин, учасники якої намагаються змінити свій статус в суспільстві і перерозподілити сфери впливу в контексті історичних можливостей, які склалися" [36, c. 7]. Пов'язуючи політику з прагненням реалізувати суб'єктивні інтереси, В. Ільїн визначає політику "як соціально значимий рід занять з контролювання міжіндивідного обміну діяльністю, ефективізації суб'єктивних зв'язків відповідно до заявлених інтересів" [24, c. 47].
Узагальнюючи наведені дефініції, вважаємо за потрібне запропонувати своє визначення. Політика - це специфічна цілеспрямована організаційна, регулятивно-контролююча та управлінська діяльність, орієнтована на перетворення або збереження існуючих суспільних відносин у зв'язку з уявленнями, інтересами і цінностями різних суб'єктів соціальної взаємодії.
Перейдемо до розгляду іншої складової поняття "легітимаційна політика" - легітимації. Термін "легітимація" пов'язаний зі словами "легітимний", "легітимність". Він широко використовується в сучасному науковому та практичному політичному дискурсі. Для ілюстрації згадаємо хоча б частину вчених, у назвах праць яких зустрічаємо термін "легітимація". Це С. Рябов [40], Ю. Габермас [72; 73], С. Макеєв [33], О. Левандовський [30], О. Білий, Є. Бистрицький [5; 6], А. Дроздова [20], В. Ачкасов, С. Єлисеєв, С. Ланцов [3], Н. Чернобровкіна [50], І. Валлерстайн [96], Р. Паріс [86], Ф. Нонет [85], А. Єрмоленко [22], Р. Бендікс [56], М.-К. Смаутс [93], Дж. Федеріко [66], Ф. Херн [74], С. Гінер [70], К. Фрідман [68], Р. Беллах [55], Дж. Джансен [77], Дж. Саймонс [92], Р. Баркер [53], К. Літфін [79], Р. Розен [87], К. Кейсбір [58], Е. Геллнер [69], Р. Мейер [81], Р. МакВей, Д. Сіккінк [84], Г. Волкер, Дж. Томас, М. Зелдітч-мол. [95], Л. Делла-Фейв [62; 63], Ф. Вейл [99].
Одними з перших, хто дав чітке тлумачення легітимації, були П. Бергер і Т. Лукман. Вони довели важливість і необхідність легітимації для будь-якої соціальної діяльності, соціальних відносин, суспільства в цілому та, відповідно, політичної практики як складової суспільної взаємодії. Легітимація в їх розумінні є способом пояснення і виправдання суспільних і політичних інститутів, їх когнітивною та нормативною інтерпретацією. Будучи своєрідним регулятором суспільних відносин, легітимація як пояснення й оцінювання соціально-політичної реальності є основою здійснення ефективних перетворень політичними силами і стабільності в суспільстві [11, c. 27]. Оскільки, як зазначають П. Бергер та Т. Лукман, "легітимація говорить індивіду не тільки чому він повинен здійснювати ту чи іншу дію, але й те, чому речі є такими, якими вони є" [4, c. 153].
Оскільки термін "легітимація" є похідним від поняття "легітимність", а їх денотати співвідносяться як процес і його результат, то доцільно в контексті осмислення легітимаційної політики розглянути поняття "легітимність". У науковий обіг його ввів М. Вебер, запозичивши у теоретика права Г. Єллінека [13, c. 111] та, можливо, й у Г. Гегеля. Як відомо, Г. Гегель в "Основах філософії права" (1820 р.) застосовує термін "легітимність" щодо держави та її правителя, розуміючи під цим терміном визнання з боку народу та інших держав [16, c. 287 - 288].
У Г. Єллінека "легітимність" означає правомірність у природно-правовому сенсі, тобто відповідність соціальної практики уявленням більшості її суб'єктів про справедливість або розумність такої практики [21, c. 230 - 232; 13, c. 112]. На відміну від Г. Єллінека, М. Вебер інакше та, в цілому, ширше інтерпретує легітимність, пов'язуючи її з уявленням про значимість порядку (як системи соціальних відносин) або панування у свідомості індивідів. Саму значимість при цьому вінрозумів і як можливість орієнтації індивідів на неї, і як умову, що детермінує реальну соціальну поведінку [8, c. 636 - 639]. Поняття "легітимність" у М. Вебера близьке за значенням поняттю "престиж": "Порядок, що має престиж, в силу якого він диктує непорушні вимоги та встановлює зразок поведінки, має легітимність". Радянський дослідник творчості М. Вебера Е. Ожиганов пропонує дещо іншу інтерпретацію "легітимності", визначаючи її як спосіб панування чи як дієздатність політичних режимів. "Значимість і стабільність політичного режиму, на думку М. Вебера, - пише Е. Ожиганов, - залежать від здатності панівних
Loading...

 
 

Цікаве