WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Концепція стратегічного партнерства в політиці Республіки Польща щодо України - Реферат

Концепція стратегічного партнерства в політиці Республіки Польща щодо України - Реферат

причому досить наполеглива, вживання формули "стратегічне партнерство" щодо окреслення двосторонніх відносин належала свого часу Україні. Як можна судити на основі польських джерел, вперше Україна зробила наголос на трактуванні Польщі як стратегічного партнера наприкінці 1992 року в ході офіційного візиту в Україну міністра К. Скубішевського. При цьому змістове наповнення концепції передбачало координацію державами певних зовнішньополітичних кроків (наприклад, в ООН чи інших міжнародних організаціях) [28, s. 141].
Однак раніше ключовими словами політичної мови українсько-польських відносин, що відображали прагнення до їх інтенсифікації після розпаду СРСР та поділялись обома сторонами, були "партнерство" та "пріоритетність".
Власне, починаючи з візиту К. Скубішевського, українська сторона виголосила кілька гучних політичних декларацій про стратегічне партнерство у відносинах з Польщею, логічним завершенням яких стали відповідні заяви Президента Л. Кравчука в ході офіційного візиту в Україну Президента Л. Валенси. Зокрема, 20 березня 1993 року міністр закордонних справ А. Зленко зробив заяву, згідно з якою Польща і Росія проголошувались стратегічними партнерами України [33]. 24 травня 1993 року, виступаючи на відкритті першого засідання Консультативного комітету Президентів Польщі та України (ККППУ), Президент Л. Кравчук підкреслив, що Україна розглядає Польщу як стратегічного партнера [23]. Наступного дня, коментуючи на спільній прес-конференції підсумки візиту польського президента, Л. Кравчук в якості головного політичного підсумку візиту та переговорів президентів відзначив "остаточне визначення відносин між нашими країнами як відносин стратегічного партнерства" [24]. При цьому зміст поняття розкривався як "основа у визначенні шляхів та підходів до субрегіонального, регіонального та глобального співробітництва" [24].
Реакція польської сторони на українські сугестії "стратегічного партнерства" була досить неоднозначною й загалом суперечливою.
На урядовому рівні, як можна зрозуміти з офіційних щорічних інформацій уряду про основи зовнішньої політики країни, поняття "стратегічне партнерство" при окресленні відносин з Україною почало вживатися лише з 1998 року. З іншого боку, можна навести чимало прикладів того, що на урядовому рівні досить активно застосовувалась відповідна формула. Як можна помітити, використання формули було обопільним: воно стало важливим елемент міждержавної політичної мови. Проте гадаємо, що це було виразом радше хорошого політико-дипломатичного тону сторін, ніж відображенням реального стану та рівня взаємовідносин, які могли перетворитись на справді стратегічні лише за певних умов двостороннього та міжнародного розвитку.
На президентському рівні можна констатувати різницю в підходах за часів Л. Валенси і А. Квасневського. Є підстави для висновку про утримання Л. Валенси від застосування формули "стратегічне партнерство" у відповідь на наполегливі сугестії офіційного Києва й дотримання ним у політичній мові формулювань двосторонніх відносин, відповідних офіційним щорічним інформаціям уряду про основи зовнішньої політики країни.
Суперечливе та непослідовне ставлення польської сторони до запропонованої Україною формули двостороннього стратегічного партнерства можна пояснити тим, що на першу половину 1990-х років офіційні Київ і Варшава лише розпочали процес формування позитивного політичного клімату. Рівень взаємної довіри й відкритості був очевидно невідповідним вимогам стратегічного партнерства, причому здебільш через невдалі для двосторонніх відносин дії польської сторони на міжнародній арені та проблеми внутрішнього і зовнішнього становлення молодої української держави.
Українську політику Варшави на той час характеризувала непослідовність та брак довготривалої співпраці [26, s. 119], що пояснювалося, між іншим, "усвідомленням об'єктивної внутрішньої слабкості українського партнера та сумнівами, пов'язаними з його спроможністю до вкорінення політичної незалежності" [26, s. 119]. Стриманість польської політики щодо України пояснювалась також "незрозумілою позицією України у справі денуклеаризації" [26, s. 122].
Звертає на себе увагу й часом роздратована (принаймні іронічна) реакція польської політичної думки на українську риторику "стратегічного партнерства", супроводжувана твердженням, що Київ просто зловживає нею, в тім числі й у відносинах з Польщею, тоді як насправді ця формула не означає нічого більшого, ніж "сусідське партнерство" [30, s. 43].
Натомість на рівень довіри України до Польщі негативно вплинули приклади непошанування українських інтересів в контексті реалізації Польщею її західної та російської політики. Активне прагнення Польщі до набуття членства в НАТО, не підкріплене поглибленим діалогом і співпрацею в питаннях безпеки з Україною (втім, також між НАТО та Україною), викликали занепокоєння офіційного Києва [26, s. 121]. Як удар, спрямований проти національних інтересів, сприйняла Україна підписання польсько-російської угоди щодо спорудження польської ділянки газопроводу Ямал - Європа [26, s. 119]. Не лишилося непоміченим у Києві й винятково активне висвітлення польською стороною "шпигунської афери", пов'язаної з оперативною діяльністю на польському напрямку співробітника СБУ Лисенка [26, s. 119]. До недопрацювань польської політики щодо України було зараховано й відкинення децизійними колами можливості поважної військово-політичної співпраці, незважаючи на тиск численних політичних та наукових кіл[26, s. 122].
Принципові зрушення в становленні українсько-польського стратегічного партнерства відбулися з обранням на президентські посади А. Квасневського та Л. Кучми. Від 1996 року на президентському рівні почалося активне використання відповідної формули. В ході офіційного візиту до Польщі Л. Кучми 25 - 26 червня сторони констатували вихід двосторонніх відносин "на рівень стратегічного партнерства" [20, с. 18 - 19]. Зміст концепції, як випливало із спільного комюніке ККППУ за результатами четвертого засідання (Варшава, 17 - 18 червня 1996 року) та з тексту спільної декларації президентів від 25 - 26 червня, полягав у взаємній підтримці прагнень до інтеграції з європейським структурами, особливо з ЄС [27, s. 139; 2, п. 6, c. 80].
Водночас можна помітити, що у двосторонніх контактах на міжурядовому рівні польська сторона вже не уникала застосування кліше "стратегічне партнерство". Це було наслідком того імпульсу, якого надали розвиткові двосторонніх відносин президенти двох країн. Проте тодішній лівий уряд В. Цімошевича продовжував вживати в офіційних щорічних інформаціях про засади зовнішньої політики кліше "тісне партнерство".
Відзначимо, що прагнення до окреслення відносин з Україною через формулу "стратегічне партнерство" продемонстрували також польські політичні сили правого спектра, що перебували в політичній опозиції, причому це було зроблено в порозумінні з українськими правими. У червні 1996 року польський Рух ста і Народний рух України підписали меморандум "Стратегічне партнерство Польщі й України", в якому пропонувалась низка ініціатив з інтенсифікації контактів, вдосконалення механізмів інституційної співпраці, політико-психологічного клімату, а також заходи співпраці у сфері європейської інтеграції та у військовій сфері [27, s. 138 - 139]. Таким чином було продемонстровано не лише позицію польських правих у справі необхідності виходу відносин з Україною на якісно новий рівень, а й наявність синхронного консенсусу в середовищі польського політикуму у виробленні засад політики щодо України.
Після поверенення до влади восени 1997 року польські праві виразно продемонстрували прагнення розглядати Україну як стратегічного партнера й будувати відповідно орієнтовані двосторонні
Loading...

 
 

Цікаве