WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Концепція стратегічного партнерства в політиці Республіки Польща щодо України - Реферат

Концепція стратегічного партнерства в політиці Республіки Польща щодо України - Реферат


Реферат на тему:
Концепція стратегічного партнерства в політиці Республіки Польща щодо України
Україна і Польща вступили в ХХІ сторіччя з історично новою якістю двосторонніх відносин. Зусиллями політичних та інтелектуальних еліт обох країн вдалося досягти певних успіхів у процесі міжнаціонального примирення та порозуміння, визначити площини взаємовигідного співробітництва.
Польська політична думка минулого століття в "українському питанні", подолавши складний еволюційний шлях, вийшла на рівень позитивного ставлення до появи незалежної української держави в кордонах, зафіксованих повоєнним устроєм, та визнання їх непорушності.
У вітчизняній політичній та історичній науці з'явилась ціла низка досліджень, присвячених різним аспектам українсько-польських відносин посткомуністичного періоду. Зокрема, в галузі політичних наук помітними є праці Г. Зеленько [18], В. Кирилича [19], В. Моцока [22]; в галузі історичних - О. Бабак [16], Д. Горуна [17], В. Лишко [21]. Окремі праці, як от В. Моцока та Д. Горуна, прямо стосуються вивчення міждержавних відносин, виокремлюючи повністю чи частково їх політичний аспект. Праця О. Бабак заслуговує на окрему увагу, оскільки є єдиною відомою нам спробою спеціального дослідження політики Польщі щодо України в період кінця 1980-х - 1990-х років. Проте аналіз змісту цих досліджень свідчить про недостатню увагу їх авторів до такого важливого, на нашу думку, аспекту міждержавних відносин, як ідейно-концептуальні засади політики Польщі щодо України в посткомуністичний період. А саме такі спеціальні дослідження дали б можливість повніше й глибше зрозуміти цілі політики польської держави щодо нашої країни.
Гадаємо, що розгляд основних концептуальних підходів у політиці Республіки Польща щодо України слід здійснювати через виокремлення їх на рівні вищих органів державної влади з врахуванням виконання функцій цих органів на практиці представниками різних ідейно-політичних сил. Для цього треба, перш за все, визначити тип форми державного правління та встановити відповідну періодизацію.
Аналіз конституційних засад Республіки Польща дозволяє зробити висновок про змішаний, парламентсько-президентський тип форми державного правління впродовж усього періоду посткомунізму. Відтак у якості ідейно-концептуальної основи польської зовнішньої політики слід розглядати, в першу чергу, щорічні інформації уряду про основи і напрямки зовнішньої політики, які подаються міністром закордонних справ на затвердження Сейму. При цьому також слід брати до уваги, що значні конституційні повноваження в зовнішньополітичній сфері належать президентові країни. Відтак роль президентів (спершу Л. Валенси, потім А. Квасневського) у формуванні та реалізації зовнішньополітичного курсу польської держави є вагомою.
За основу періодизації пропонуємо взяти послідовну періодичність зміни парламентсько-урядових коаліцій, які приходили до влади. Керуючись цим принципом, можемо виокремити чотири основні періоди посткомуністичної польської політичної історії, в яких хронологічні межі визначаються черговими парламентським виборами.
У першому, початковому періоді, коли при владі послідовно перебували чотири уряди сил правого спектра (підтримувані більш-менш широкими коаліціями), потрібно розрізняти два підперіоди: 1989 - 1991 та 1991 - 1993 роки, що зумовлено необхідністю враховувати ще радянський період становлення сучасних українсько-польських відносин.
Відносини з Україною спочатку не отримали глибокого концептуального наповнення й розглядалися у зв'язку з розвитком нових реалій на радянському просторі, що відобразилося в концепції паралелізму (буквально - двоколійності), яка передбачала необхідність одночасного розвитку відносин не лише із союзним центром, а й з центрами республік [13, s. 34 - 35; 5, s. 52]. Загальні завданння у відносинах з Україною зводились до належного, передусім правового, укладення всього їх спектру [5, s. 54]. Оскільки головна увага польської дипломатії на Сході була прикута до відносин з СРСР, МЗС РП, очолюване К. Скубiшевським, намагалося уникати будь-яких "необережних" рухів щодо республіканських центрів (які все більше суверенізувалися), аби не зашкодити стосункам з московським центром як одним із гарантів статус-кво міжнародної безпеки Польщі. В подальшому принцип "невтручання в процеси формування нових відносин між складовими частинами СРСР та народами, що бажали його залишити" [13, s. 34], трансформувався в принцип безсторонності щодо конфліктів пострадянських держав та старанного уникнення ситуацій, які могли б призвести до відходу від нього [6, s. 25].
Проголошення України незалежною державою польська політична еліта оцінювала неоднозначно. З одного боку, загальновідомим і наголошуваним з різних нагод є факт визнання Польщею (першою в світі) результатів Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. З іншого ж боку, в офіційній реакції уряду Я. Білецького досить виразним було побоювання щодо володіння Україною потужним військовим арсеналом, в тім числі ядерним, успадкованим від СРСР [10, s. 13 - 14]. В поглядах представників польських політичних еліт на початку 1990-х років домінували мотиви загроз для Польщі у зв'язку з появою незалежної України [25; 32]. В подальшому можна чітко простежити готовність Польщі будувати і розвивати стратегічно орієнтовані відносини з Україною лише як з без'ядерним суб'єктом міжнародного права.
Зникнення з історичної арени Радянського Союзу, внаслідок чого у Польщі на сході з'явилося четверо нових сусідів, відкрило широкі можливості для втіленння стратегічних завдань зовнішньої політики, основою яких мала стати європейська та євроатлантична інтеграція. В нових умовах зовнішньополітична доктрина РП підкреслювала позитивне значення незалежності пострадянських держав, трактуючи її як один з чинників незалежності та безпеки Польщі [6, s. 24]. Хоча Польща намагалася дотримуватися безсторонності щодо конфліктів на пострадянському просторі, офіційне відображення отримало занепокоєння існуванням в Росії "сил, що прагнуть до реконструкції колишнього імперіального порядку" [6, s. 24].
У відносинах з Україною ставилось завдання інтенсифікації співробітництва, сприяння зміцненню незалежності та демократичності української держави [6, s. 27]. Польща розглядала Україну як важливий чинник регіональної і загальноєвропейської стабільності та безпеки [6, s. 27]. В концептуальному сенсі відносинам з Україною відводилася роль "взірцевої моделі добросусідства й тісної співпраці" [6, s. 27].
Водночас представники польської політичної еліти почали звертати увагу на зростання асиметрії у відносинах Польщі та України із Заходом. Відтак завданням польської політики мало б стати сприяння Україні у поглибленні її зв'язків із Заходом, зокрема через прилучення до регіональної співпраці (конкретно - підтримку вступу до Центрально-Європейської ініціативи (ЦЄІ)) [35, s. 25].
Прихід до влади посткомуністичних лівих сил - Союзу лівиці демократичної (СЛД) та Польськоїнародної партії (ПСЛ), які утворили парламентсько-урядову коаліцію, не спричинив ревізії зовнішньополітичних орієнтирів та пріоритетів. За часів уряду В. Павляка вперше було наголошено на стратегічному вимірі незалежності України з погляду національних інтересів Республіки Польща [14, s. 46; 15, s. 45]. Також було звернено увагу на загрозу стабільності Європи та регіону внаслідок неоімперського вибору у зовнішній політиці Росії, висловлено занепокоєння голосами про "особливі інтереси" та "спеціальну роль" Росії в Україні й інших пострадянських державах - сусідах Польщі [14, s. 46, 54; 15, s. 45]. Отже, завдяки, перш за все, рішучій та активній позиції "президентського" міністра закордонних справ А. Олеховського Польща продемонструвала виразне
Loading...

 
 

Цікаве