WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Утвердження політології як науки протягом ХХ ст. - Реферат

Утвердження політології як науки протягом ХХ ст. - Реферат

Таке широке визначення політики породжує й широке розуміння політології як науки. Деякі автори намагаються ототожнити соціологічні аспекти політекономії та політології, вважаючи, що вивчають одне й те саме явище - відносини між системами суспільних інтересів, які забезпечують діяльність суспільства, а самі виникають внаслідок діяльності економічних механізмів. Розглядаючи суспільні відносини як зіткнення групових інтересів, окремі політологи схильні вважати політекономію політичною наукою. За усталеною традицією до політології часто відносять дисципліни, які виникають на основі міжгалузевих інтеграційних наукових процесів, - політичну географію, політичну біологію, політичну психологію.
Різноманітними є погляди європейських політологів і на методологію сучасної політичної науки. Одні вчені віддають перевагу емпіричній дослідницькій техніці (опитуванню громадської думки, психологічному аналізові, експериментам "малих груп"), інші у своїх дослідженнях спираються передусім на власний досвід людини та здоровий глузд, вважають, що вдало дібраний метод чи логічні роздуми у процесі дослідження живить вироблення оптимальних рішень. Політологи марксистського "призову" десятиліттями апелюють до "загальних законів розвитку природи, суспільства, мислення". Попри наявність різних підходів і шкіл, основні методологічні складові політологічних досліджень залишаються незмінними.
Понятійний апарат сучасної західної політології склався, успадкувавши традиційні категорії (держава, влада, політичний інститут, політична система тощо) та доповнивши їх новими, створеними в межах властивого європейській політології поведінково-соціологічного підходу (політична поведінка, мотивація, політичне рекрутування). Поряд з цим політологія активно запозичує терміни із суміжних наук (політична система, політична психологія, політична соціологія). Були різні спроби класифікації цієї системи понять. Найраціональнішою виявилася та, що за критерій взяла основні структурні елементи предмета дослідження: загальносистемні (політична організація, політична партія, політичний процес), інституціональні (політична партія, політичне лідерство, політична мобілізація); особистісні (політична свідомість, масова політика, громадська політична думка).
Про загальні закони розвитку суспільства західна політологія майже не веде мови, позаяк не переслідує мету тотальної раціоналізації суспільства. До того ж, як зауважив польський політолог Єжи Вятр, такого знання нема, а з огляду на характер суспільного життя його, можливо, й не буде.
Темпераментно реагує сучасна західна політологія на процеси розвитку демократії, вияву реалізації громадської думки - чинників, які свідчать про рівень зрілості суспільства, культуру суб'єктів політики. Така увага в Основному є наслідком вияву тенденцій економічного, управлінського життя країн капіталу і ринкових віднови. Постіндустріальний капіталізм вимагає мобільного активного типу особистості. Стимульований різноманітними потребами, сучасний громадянин стає чутливим до всіх аспектів буття, в тому числі політичного, стаючи вимогливішим щодо способів здійснення демократії, народовладдя, механізмів взаємозв'язків між владою і народом, а також контролю за її діяльністю, ролі мас в політичному житті.
У будь-якій політичній системі завжди існує стрижнева незаперечна аксіома, на яку ця система спирається. В демократичній системі - суверенітет громадської думки. Уявлення щодо природи громадської думки до Першої світової війни розвивалися в річищі класичної конституційної теорії, тобто у зв'язку з проблемою народного суверенітету. Суверенітет і природу громадської думки в межах традиційної політичної науки найповніше дослідив А.-О. Доуелл у праці "Громадська думка і народний уряд" (1913), вважаючи громадську думку аспектом домінуючого суспільно-політичного клімату чи стрижнем структури поглядів певної спільноти. Думку можна вважати громадською, якщо її втілення сприймається меншістю, яка не поділяє її. Тобто, добровільна, хоч і неохоча згода, підпорядкування волі більшості (нерідко цю більшість представляє уряд) є ознакою народного уряду, лінію якого суспільство поділяє загалом, не погоджуючись в окремих аспектах. За таких умов меншість може Прийняти правління більшості, знаючи, що консенсус із фундаментальних питань є непохитним. За інших умов домінування більшості трансформується в тиранію. Отже, за Доуеллом, у суспільствах, де існують гострі розбіжності думок із життєво важливих суспільних проблем, не може бути ні громадської думки, ні народного уряду.
Після Першої світової війни почався етап власне соціологічного дослідження громадської думки і формування суспільних інститутів, пов'язаних із становленням і функціонуванням її як політичної сили. Якщо раніше громадську думку розглядали під кутом зору її суверенності й суспільної цінності, то тепер політологія зосередилася на її формуванні, техніці фіксації, використанні в управлінських цілях. Предметом особливих зацікавлень стала технологія формування громадської думки, управління як процесом формування, так і реалізації.
З першими спробами маніпулювання громадською думкою постала потреба соціологічного підтвердження її суверенності й позитивної ролі в суспільстві. Найважливішою щодо цього стала праця У. Ліппмана "Громадська думка" (1922), який розглядав її як комплекс уявних образів і стереотипів, у межах яких люди діють у групах.
Одночасно активізувався прагматичний пошук засобів впливу на громадську думку з боку певних соціальних груп у своїх практичних інтересах. У 1923 p. E.-Л. Бернейс (племінник З. Фрейда) у праці "Кристалізуючи громадську думку" розробив засоби функціонування професійного інституту щодо вивчення громадської думки як феномена. Бернейс вважав головні стереотипи громадської думки відносно стійкими проти маніпулювання, рекомендував не змінювати їх, а розумно використовувати у власних інтересах, намагаючись поєднати сподіваний інтерес із стереотипами громадськості. При цьому можливі гра на упередженнях, пропаганда з метою забезпечити місце певній ідеї на ринку політичних думок. Результатомфункціонування такого інституту стало не маніпулювання громадською думкою на користь особливих інтересів, а зростання політизованості повсякденного життя. У суспільстві з'явилася нова сила, з якою воно мусило рахуватися, хоч творці цієї сили вважали, що вони лише маніпулюють наявними думками.
У 1935 р. Дж. Геллап організував Американський інститут громадської думки, а через чотири роки у праці "Громадська думка в демократії" виклав своє розуміння її як елемента прямої демократії. Це започаткувало новий етап дебатів щодо співвідношення прямої та представницької демократії. Наприкінці 60-х - на початку 70-х років XX ст. утвердилася практика емпіричних досліджень громадської думки (в основному з допомогою опитування), сформувалася відповідна система наукових, політичних, комерційних центрів, загострилися нечувані раніше проблеми статистики, достовірності, методик вивчення громадської думки тощо. Інститут громадської думки було визнано одним з головних елементів функціонування політичної системи. Разом із засобами масової комунікації, що формують, формулюють, відображають громадську думку, він отримав назву "четверта влада"
Відповідно політична наука спрямувала свої зусилля на вивчення засобів масової інформації, їхнього впливу на громадську думку, особливостей громадської думки різних національних і соціальних груп щодо конкретних
Loading...

 
 

Цікаве