WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Утвердження політології як науки протягом ХХ ст. - Реферат

Утвердження політології як науки протягом ХХ ст. - Реферат

дослідження, що пожвавило розвиток конкретних методик збирання, обробки та узагальнення даних. Завдяки цьому зміцніли й розвинулися зв'язки політології із соціологією. Політологія, зокрема, запозичила в останньої концептуально-методологічний апарат досліджень. Це дало підстави називати політологію соціологічною політичною наукою.
Біхевіоризм у політології став панівним після Другої світової війни на хвилі технократизації державного управління й суспільства загалом. Технократизація потребувала різноманітних відомостей щодо політичної поведінки в інституціях законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, політичних партій, виборів, політичних
Орієнтацій і політичної культури, засобів масової інформації, політичного виховання, добору кадрів, політичного лідерства. А це відповідно стимулювало емпіричні дослідження різних форм буття суб'єктів політичного процесу, формування спеціального понятійного апарату політичної науки.
3 розвитком суспільних структур, ускладненням політичної діяльності в 50-х роках XX ст. лише емпіричних методів досліджень політичної діяльності виявилося недостатньо, особливо у прогнозуванні політичних процесів. Раціоналізація управління суспільством вимагала ширших узагальнень. Ліберально-реформаторська і радикальна антибіхевіористські течії в політології своїми розробками сформували явище, відоме як постбіхевіоральна революція, однією з ознак якої стала теорія систем, розроблена й опублікована в 1953 p. американським політологом Девідом Істоном (нар. 1917). Проте в основу дискусії, що розгорнулася у зв'язку з цим, було покладено ширші проблеми - історизм і філософсько-ціннісний підхід. Дискусія посприяла виробленню спільної думки політологів щодо необхідності доповнення структурно-функціонального аналізу політичної діяльності історичним підходом до неї, поєднання пізнавального й нормативно-ціннісного аналізу на основі "соціальної включеності" у політичний процес. Наслідком постбіхевіоральної революції стало поширення неотрадиціоналістських настроїв, відродження інтересу до політичної філософії, історії, описово-інституціонального аналізу і класичного конституціоналізму. У цілому ж постбіхевіоральна революція не змогла відвернути політологію від біхевіористсько-функціоналістської орієнтації.
На рубежі XX і XXI ст. в науці про політику утвердилося широке розмаїття різних напрямів і підходів, методів політичних досліджень. Поряд з традиційними підходами розвиваються порівняно нові: геополітичний, екологічний, феміністичний, модернізаційний та ін. Швидкими темпами розширюється і сфера наукових інтересів політології. Увагу дослідників приваблюють процеси переходу до демократії, проблеми політичної участі, нові громадські об'єднання і рухи. Спираючись на цей багатоманітний дослідницький арсенал, політична наука поступово завойовує чільне місце серед сучасних соціально-гуманітарних наук.
Основні національні школи й проблемні підходи сучасної західної політології
У повоєнний період у західній політології домінувала американська політична наука. Повільніше, а інколи у фарватері американської, розвивалася європейська політологічна традиція, окреслюючи межі національних політологічних шкіл, вияскравлюючи їх особливості.
Використовуючи американську політологічну традицію, у 50-80 роках XX ст. активізувала пошуки теоретико-методологічних засад англійська політологія. Її особливе місце в європейській політичній думці забезпечили передусім праці Р. Джоунса про структурно-функціональний аналіз політики; Д. Нетла про теорію політичної мобілізації; Р. Роуза, М. Девіса, В. Льюїса і X. Вайсмана про теорію політичних систем; І. Девіса про політичні зміни. Було проведено чимало практичних досліджень: проблем держави, державного суверенітету й демократії (Е. Беркер, І. Берлін, Б. Крік, Г. Іонеску, Г. Ласкі, К. Попер, У. Різ, Д. Філд, М. Оукшот); політичних партій (Г. Пеллінг, Р. Маккензі, Д. Хеніг, Д. Ро-бертс, Д. Ліс, Р. Кімбер, Д. Робертсон, Д. Вілсон); груп тиску (Д. Стюарт, Е. Поттер, С. Файнер, Д. Муді); впливу на політичний процес робітничого руху (Д. Голдторн, А. Сілвер); політичної ідеології (М. Фогарті, К. Коутс), політичної поведінки, політичної культури й політичної активності різних класів і соціальних груп, громадської думки, голосування на виборах, каналів і засобів масової інформації, політичного лідерства та еліт (Д. Батлер, A. Kpy, І. Бадж, Д. Бламлер, Б. Беррі, М. Харрісон, У. Гаттсман, Б. Джексон). Стали постійними серії політологічних праць "Дослідження з порівняльної політики", "Політичні реальності". Для навчальних закладів різних рівнів було розроблено спеціальні програми й видано підручники з політичної соціології, конституційного права, державного управління.
Французька політологія в основному зосередилася на вивченні поведінки виборців (Ф. Бон, Ж. Шарло, Ф.-В. Гегель, Ж. Ранже, Ж. Жаффр, А. Ласло), дослідженні діяльності політичних партій (М. Дюверже, Ж. Шарло), громадської думки. Значно рідше в ній приділяється увага проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства, політичної культури. Авторитетними визнано напрацювання французьких політологів у царині традиційної політичної науки - конституційне право і функціонування державних інститутів.
У 70-ті роки XX ст. активізувалися політологічні дослідження, в розвитку яких окреслилися три головні напрями: нормативістська політологія, що ґрунтується на філософському аналізі моральних норм політичної діяльності; позитивістсько-біхевіористська емпірична соціологія; "практично-критична наука", зосереджена на проблемах соціально-політичної влади (франкфуртська школа). Предметом більшості досліджень німецькі політологи обирають політичний лад, політичні партії, громадські організації, політичну поведінку, вибори і виборчі технології. Сильні позиції в них і в царині компаративістської політології, політичної філософії, історії політичних ідей. Найвідоміші німецькі політологи - Т. Адорно, К. Баймер, Р. Дарендорф, Ф. Пойман, О. Флехтгайм, В. Генніс, Р. Майєр, О. Штаммер, Г. Шнайдер, Е. Кріпендорф, Е. Гіп-гіель, К. Лудс.
Авторитетними є політологічні школи Італії (особливо у сфері політичної соціології), Канади, національні асоціації політичних наук Бельгії, Голландії, Данії, Австралії, скандинавська асоціація політичних наук, яка об'єднує політологів Норвегії, Швеції, Фінляндії. У 1970 p. було створено Європейський консорціум для політичних наук і досліджень.
Здебільшого європейські політологічні концепції містять уявлення про управління як соціальну функцію, а порядок іконтроль - як мету політичної діяльності; про владу як засіб вирішення конкретних проблем суспільства, ухвалення відповідних політичних рішень; пов'язують "політичне" управління з громадським і державною владою. Але простежуються розбіжності в поглядах на цілі й характер влади. У сфері зацікавлень європейської політології - "приватна політика", "політика малих груп" в університетах, корпораціях, профспілках, церкві, інших об'єднаннях. Експериментальне, їх досліджують як політичні.
Поширеним у сучасній західній політології є погляд на політику як діяльність, спрямовану на контроль і примирення різних інтересів у межах держави. Наприклад, Б. Крік стверджує: "Політика може бути просто визначена як діяльність, за допомогою якої різнобічні інтереси в межах даної одиниці правління примиряються через надання їм частки влади в пропорціях до їх важливості для добробуту і виживання всієї спільності".
Loading...

 
 

Цікаве