WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Співвідношення політики і моралі як регуляторів суспільного життя - Реферат

Співвідношення політики і моралі як регуляторів суспільного життя - Реферат


Реферат на тему:
Співвідношення політики і моралі як регуляторів суспільного життя.
Проблемами оптимальної взаємодії політики і моралі на різних етапах розвитку суспільно-політичного життя переймалися філософи та історики, соціологи й політологи. З огляду на необхідність досягнення гармонійної взаємодії між політикою і мораллю важливе значення має з'ясування причин, що зумовили розрив між ними, аналіз форм взаємодії практично-політичної діяльності людей із загальнолюдською мораллю, єдність яких забезпечує гуманістичне регулювання співвідношення цілей та засобів у політиці.
Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Етичні поняття - добро, справедливість, чесність, порядність - не лише характеризують політичну діяльність влади, держави, партії чи політика, вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність, або засуджують, блокують.
Політика, яка не має належної підтримки з боку моралі, приречена на поразку. Безчесний політик, безсоромний політикан, для якого понад усе егоїстичні інтереси - тимчасова персона на політичній арені. Втім, як це часто трапляється, він поступається місцем іншому політикану. Політик, який виражає соціальні сподівання людей, керується ними, отримує тривалу підтримку громадськості.
Проблема співвідношення політики і моралі - одна з центральних у політичній та етичній теоріях. Вона була сформульована ще у філософсько-політичних трактатах давньогрецьких мислителів, які вже тоді виявили її складність і неоднозначність.
Згідно з етико-політичним вченням давньокитайського мислителя Конфуція політична державна влада є відлунням вічних законів неба, носієм яких є правитель. Тому головним принципом політичної та моральної поведінки є сповідування "кожному належне": "...цар має бути царем, міністр-міністром, батько-батьком, син-сином". На думку іншого китайського мислителя Лао Цзи, життя людей не визначається волею неба, а розвивається природним шляхом - дао. Природний закон справедливості має перемогти, людина повинна вірити в це і підкорятися йому. Вчення давньокитайських мудреців сутністю морального обов'язку вважали необхідність дотримуватися належного.
Полеміку щодо співвідношення політики і моралі продовжили класики античної філософії - Геракліт, Демокріт, Платон, Аристотель.
В етико-політичній доктрині Геракліта домінують аристократичні, антидемократичні схильності. Але він вважав неприпустимою тиранію, виступав за додержання законів: "Народ повинен боротися за закон, як за свої стіни".
Демокріт тлумачив сутність політичного життя і політичної етики з позиції демократії, яку він вважав найвищою цінністю. Підкорення окремої людини інтересам держави - її моральний обов'язок, у цьому полягає суть суспільної справедливості. Правитель, який володарює над іншими, повинен насамперед навчитися володарювати над самим собою. Демокріт доводив, що джерело моралі в душі людини, імпульси якої мають контролюватися розумом.
Характерним для концепції Платона й Аристотеля е положення про моральність соціального обов'язку. Справедливість у Платона - не лише моральна чеснота, а й ознаки соціальної гармонії, суспільної рівноваги. Такої думки дотримувався й Аристотель. Обидва вони ототожнювали політику і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини. Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей "розчиняється у всезагальному", тобто у державі. Разом з тим у їх поглядах на співвідношення політики й моралі є помітні відмінності. Згідно з Платоном, людина насамперед моральна істота. Їй притаманні справедливість, мужність, чесність. Сукупно вони утворюють внутрішній світ душі людини (мікросвіт). Ідеальна, досконала держава ("Політія") є втіленням цих чеснот. Вона має бути заснована на моральних принципах. Політика - наука про те, як на підставі знання про людину зробити її суспільне корисним громадянином.
Аристотель, розв'язуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з іншого розуміння сутності людини. Вона, на його думку, є суспільною, тобто політичною істотою. Моральні якості людини не є вродженими, вони виробляються практичними діями. Аристотель вводить у політичну етику проблему моральної мотивації і свободи вибору суспільної, в т. ч. політичної поведінки.
Проблеми політики і моралі привертали увагу мислителів Середньовіччя. Фома Аквінський, твердячи про божественне походження державної влади, про духовну вищість церкви над нею, відповідно трактував природу моральних норм, сутність етичних принципів. Єдине джерело моралі - всемогутня воля Бога, підкорятися їй - моральний обов'язок кожної людини.
Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, проповідувані античними мислителями та їхнім послідовникам, наштовхнулися на опір ранньобуржуазних теоретиків політичного життя.
Італійський політичний ідеолог Н. Макіавеллі доводив принципову розбіжність політичного і морального світів, в одному з яких, на його думку, панує суспільна доцільність, в іншому - етичні переконання. В реальному політичному житті правитель використовує заради досягнення своїх цілей будь-які засоби, в тому числі й аморальні - підступність, насильство, вбивство, обман тощо. "Мета виправдовує засоби", - це висловлювання Макіавеллі стало кредом політичного аморалізму (макіавеллізм). Не погоджуючись з тим, що політика має бути аморальною, стверджував, що вона є такою насправді.
Теза щодо протистояння політики і моралі знайшла дальше обґрунтування в творах англійського мислителя Т. Гоббса, який вважав, що суспільство тримається на ворожнечі, адже людина - егоїстична істота, керується законом самозбереження. "Війна всіх проти всіх" загрожує цьому закону. Саме тому люди у договірний спосіб утворюють державу ("левіафан"), яка своєю волею і примусом утримує їх від агресивного суперництва, спрямовує до єдиної мети: "Тільки в державі існує загальний масштаб виміру доброчесності й пороків". Під таким кутом зору мораль начебто розчиняється у державництві, позбавляється її найважливішої функції - бути автономним регулятором людських вчинків, здійснювати контроль над владою.
Інший англійський філософ Дж. Локк, на відміну від Гоббса, стверджував, що від народження люди схильні до добра, є рівними і незалежними. Саме тому вони укладають суспільний договір, утворюють державні інститути і громадянське суспільство, мета яких - закріпити і гарантувати цей закон. Тому "благородна" природа істинної моралі уможливлює "розумний" державний устрій.
У дискусіях щодо проблеми співвідношення політичних і моральних цінностей брали активну участь й українські вчені - філософи Києво-Могилянської академії (С. Яворський, Ф. Прокопович, Й. Кононович-Горбацький, Г. Кониський), які надавали особливого значення моральним засадам громадсько-політичного життя, підкреслювали наявність у людини " свободно!' волі", здатності "вибирати те, що стосується мети" (Г. Кониський).
Концепцію "громадського гуманізму" представляли українські мислителі ренесансноїдоби, серед яких виділявся С. Оріховський-Роксолан. Держава, на його думку, виникає внаслідок укладання суспільного договору людей, яким притаманні схильність і прагнення до взаємодопомоги. Тому держава ("освічена монархія") повинна дбати про людей, забезпечувати їхнє щасливе життя. Моральний обов'язок громадян - служити державі, керуватися принципом
Loading...

 
 

Цікаве