WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Світові політико-ідеологічні доктрини - Реферат

Світові політико-ідеологічні доктрини - Реферат


Реферат на тему:
Світові політико-ідеологічні доктрини
ПЛАН
1. Лібералізм та неолібералізм.
2. Консерватизм та неоконсерватизм.
3. Соціалізм в історії людства.
4. Історія становлення соціал-демократії.
1. Лібералізм і неолібералізм
Політична ідеологія є однією з найвпливовіших форм політичної свідомості. Вона реалізується в доктринах, які виправдовують прагнення певних суспільних сил до завоювання та використання влади і намагаються відповідно до цього підпорядкувати громадську думку. Кожна з політичних доктрин не лише містить певні політичні цінності й орієнтири щодо оптимізації різних сфер суспільного життя, а й намагається пропагувати свої цілі та ідеали, вимагає цілеспрямованих дій громадян щодо досягнення певної мети.
Поняття "лібералізму" потрапило до політичного словника в ЗО-40-х роках XIX ст. Але його ідейно-теоретичне коріння і перші спроби практичного втілення (в Англії, І США) сягають XVII-XVIII ст.
Лібералізм (лат. liberalis - вільний) - політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного під­приємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.
Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення:
- абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей;
- автономія індивідуальної свободи;
- раціоналізація й доброчинність діяльності людини;
- визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність;
- існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини;
- договірний характер відносин між державою та індивідом;
- обмеження обсягу і сфер діяльності держави;
- захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя;
- утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією.
Історично виникнення класичного лібералізму пов'язане з появою нового для феодального суспільства класу - буржуазії.
Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядалася як рівність, як свобода для всіх, а індивідуалізм - як розвиток і самовираження особистості.
Ідеологом буржуазного лібералізму Франції першої половини XIX ст. був Бенжамен Констан (1767-1830), який вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобода людини - це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади. Політична свобода, держава, на думку Констана, є лише засобом забезпечення громадянської свободи. Влада, яка порушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію, ліквідує засади власного існування. Звідси висновок: політична влада, кому б вона не належала - монарху, народові, - не може бути абсолютною. Межі її - у правах особистості.
Англійський мислитель Ієремія Бентам (1748-1832) у творах "Принципи законодавства", "Керівні основи конституційного кодексу для всіх держав" сформулював теорію утилітаризму, взявши за основу принцип корисності.
Відповідно дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно пов'язаною з пошуком задоволення та уникненням страждань. Загальне благо є сукупністю індивідуальних благ. У цьому полягає головний закон соціально-політичного життя. Особистість (її вигода і щастя) е метою, а держава- засобом. І. Бентам заперечував революції, докладаючись на реформи. Завдання держави вбачав у тому, щоб на основі принципу корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Цієї мети можна досягти через політику лібералізму: вільний розвиток приватно-власницьких відносин, демократизацію державних інститутів, забезпечення законності, підконтрольності діяльності посадових осіб.
Як політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії, до якої входила Україна, що було зумовлено розвитком капіталістичного ладу.
В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму - неолібералізм, або "соціальний" лібералізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дис. Дьюї та ін.).
Неолібералізм (грец. neos - новий і лат. liberals - вільний) - сучасна політична течія, різновид традиційної ліберальної ідеології та політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм державного втручання в суспільне життя.
Під назвою "кейнсіанство" (від імені англ. економіста Дж. Кейнса) поступово утвердилася відповідна система економічних поглядів, яка передбачала посилення економічної та соціальної ролі держави. Архаїчні принципи вільного ринку і вільної конкуренції, на думку прихильників цієї системи, обертаються злиднями та безправ'ям одних задля процвітання та панування інших. Реалізація кейнсіанських принципів покликана пом'якшити, попередити економічні кризи або навіть усунути їх, а отже, зміцнити капіталізм. Відповідно без держави взагалі неможливо забезпечити мінімум політичних прав для громадян. Звідси вимога збереження за нею значних регулюючих функцій, визнання закономірності існування профспілок. Концепція "держави добробуту" обґрунтовувала необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів. У політичній сфері проголошувалась ідея "плюралістичної демократії", згідно з неою політична система - механічний процес урівноваження конкуруючих групових інтересів. Неолібералізм виходить із необхідності партнерства між урядом, бізнесом і працею на всіх рівнях господарького механізму. У XX ст. він виявив себе у "новому курсі" Ф. Рузвельта (США).
У 50-ті роки XX ст. вирізнилася соціально-охоронна функція доктрини сучасного лібералізму, спрямована на збереження капіталізму, реформування його окремих ланок та інститутів. Проте наприкінці 60-х - на початку 70-х років він утратив динамізм і здатність оперативно відгукуватися на проблеми суспільства. Його витіснив неоконсерватизм.
У середині 80-х років неолібералізм знову почав міцніти в боротьбі з правоконсервативними і лівими течіями, зокрема, було зроблено спробу переосмислити характер відносин суспільства, державно-політичної системи та індивіда, сформулювати концепцію "передового ліберального суспільства" (В. Жискар Д'Естен).
Неолібералізм є неоднорідною течією. "Праве" крило вважає, що вирішення проблем сучасного суспільства можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, виступає за "мінімальну" державу, будучи в цьому солідарним з консерваторами. "Ліве" крило, поділяючи основні положення концепції "нового суспільства" Ф. Рузвельта, заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням. Головною вважають не суперечність між багатими та бідними, а між тими, хто намагається зберегти "індустріальне суспільство" і хто хоче рухатисявперед. Серед теоретиків цього крила - Джеймс Гелбрейт, відомий як автор теорії конвергенції, згідно з якою інтернаціоналізація економічної, політичної та культурної діяльності веде до політичного і соціального зближення різних систем, а також і Деніел Велл, який сформулював основні засади концепції "постіндустріального суспільства".
Різновидом ліберальної теорії постіндустріального суспільства є концепція інформаційного суспільства 3. Бжезінського і О. Тоффлера. Розглядаючи суспільний розвиток як "зміну стадій", вони акцентували увагу на домінуванні інформаційного сектора економіки.
В основі неоліберальних теорій фігурують не стільки проблеми власності, скільки проблеми розподілу й перерозподілу національного доходу, структура соціальних потреб суспільства і способів їх задоволення. Соціалізм, соціальну справедливість неоліберали трактують
Loading...

 
 

Цікаве