WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Особливості взаємодії політики і релігії - Реферат

Особливості взаємодії політики і релігії - Реферат

суспільства. Це давало змогу співвідносити конкретні ситуації, вчинки з прищепленими віруючим системами цінностей.
5. Інтегративна функція. Виявляється в тому, що в межах певного віросповідання відбувається інтеграція, об'єднання індивідів. Коли ж у суспільстві (соціальній групі) наявні різні конфесії, а особливо такі, що протистоять одна одній, то релігія за цих умов може виконувати йдезінтегруючу функцію, і навіть бути джерелом політичної напруженості. Дезінтеграція може виявлятися не тільки в міжконфесійному протистоянні. Історія свідчить і про значну роль релігійного чинника в конфліктах, які потрясали політичні основи не лише окремого суспільства, а й спричиняли зміни міжнародних чи регіональних політичних систем (реформація, національно-визвольні війни Африки тощо).
6. Культуротранслююча функція. Релігія, як і політика, є компонентом загальнолюдської культури. Вона забезпечує не тільки збереження, а й розвиток окремих, найближчих до релігії, її галузей - архітектури, музики, книгодруку, образотворчого мистецтва, малярства, графіки тощо. Так, релігія може передавати певну частину нагромаджуваної культурної спадщини (у т. ч. і політичної культури) певного народу (цивілізації) від покоління до покоління, забезпечуючи неперервність розвитку народу (цивілізації). Близькими до культуротранслюючих завдань, але у своєму предметному полі й зі своєю мотивацією, займається і політика, однією з функцій якої є забезпечення послідовності та інноваційності соціального розвитку суспільства, людини. Водночас релігія може виконувати культуроперериваючу функцію щодо окремої національної культури. Це стосується переважно світових релігій, які, зародившись і сформувавшись у певному регіоні на певних культурних традиціях, здійснюючи релігійну експансію, несуть в інші країни і нову культуру, нещадно знищуючи попередні культурні надбання, які, як правило, тісно пов'язані з іншими віруваннями (християнізація слов'янських народів; експансія ісламу з його забороною образотворчого мистецтва тощо).
7. Легітимізуюча функція. Вона найтісніше пов'язана з політикою, обґрунтовує, освячує й певною мірою узаконює (легітимізує) деякі суспільні порядки й інституції (політичні, правові тощо), певні форми відносин, норми поведінки в суспільстві. Завдяки їй релігія може оцінювати суспільні (політичні, культурні, національні та ін.) явища, формувати відповідне ставлення до них. При цьому різні конфесії можуть по-різному оцінювати одне й те ж явище. Так, Реформація освятила появу буржуазних суспільних відносин, у той час як у Російській імперії православна церква всіляко захищала феодальні порядки. Втрата релігією легітимізуючої ролі виявляється, коли певна соціальна група, окрема особа перебувають в іновірній державі й ставлять собі за мету зміну існуючих порядків (інституцій, відносин) за допомогою обґрунтування на основі Святого Письма, Святого Переказу чи богословських трактатів неправомірності цих порядків (інституцій, відносин).
Реалізуючи свої функції, релігія виконує значну роль у розвитку й функціонуванні політичної структури суспільства. Ця роль залежить:
- від особливостей віровчення та культу, організаційних можливостей конкретної конфесії чи релігійного напряму (у т. ч. використання мистецтва, науки, інтегрованості в суспільство тощо);
- від характеру впливу (одна й та ж конфесія в різні часи може захищати або руйнувати певну політичну структуру);
- від особливостей регіону, функціонування певних конфесій.
За певних історичних умов в одному суспільстві можуть прогресувати процеси секуляризації, в іншому ж - сакралізації. Одна і та ж конфесія може ставитися до влади як до породження темних сил (християнство на ранньому етапі його історії) або як до помазаників Божих на землі (оцінки імператорів у християнських країнах після 324 p., коли воно стало державною релігією). У свою чергу, кожна держава та її політичні інституції по-своєму розуміють і практично діють у сфері відносин релігії та політики. Часто ці дії призводили до боротьби і знищення єдиновірців (війни в Європі між католицькими державами, міжісламські конфлікти тощо). У деяких країнах релігійні інституції повністю перебувають під контролем держави. Наприклад, деякі лютеранські церкви підпорядковані (згідно з Аугсбурзьким релігійним миром 1555 p.) світській владі, яка перебрала на себе функції церковного управління.
Зв'язок релігії та політики зумовлений і цілеспрямованими діями церковних інституцій, першоієрархів та ієрархів релігійних течій щодо максимального представництва своїх прихильників у політичних інституціях з метою лобіювання власних інтересів. Так, в Ізраїлі представники клерикальних кіл входили і входять у всі уряди країни. Непоодинокі випадки, коли вони входять у парламенти.
У певні періоди розвитку людства зв'язок релігії і політики був настільки тісний, що є підстави стверджувати про існування релігійно-політичного синкретизму, коли релігія сприймається як невід'ємний елемент політичного чинника й навпаки. Відомо, наприклад, що жерці Дворіччя, Єгипту поряд з релігійними виконували й державницькі функції - писали закони, робили астрономічні розрахунки, керували збором податків, будівництвом зрошувальних систем, займалися судочинством тощо. У Давній Греції на перших порах жерців теж обирали до владних структур. За своїми функціями вони були більше державними чиновниками, ніж служителями культу. А в давньокитайській релігії, де в культі Неба жрецтво не отримало сильного розвитку, релігійні функції виконували державні чиновники. Тому культ Неба носив у ній не емоційно-чуттєвий, а швидше бюрократичний відтінок.
За нової історії людства релігія використовується політичними силами як один із важливих чинників поневолення народів. Цією її здатністю користувалися всі імперії нового часу: Російська використовувала православ'я як засіб асиміляції українців, білорусів та інших народів; Британська використовувала католицизм та англіканство як знаряддя у боротьбі за своє утвердження в колоніях; Османська розглядала прийняття ісламу як умову ослаблення економічного й політичного тиску на свої колонії та ін. Характерно, що конфесія, використовувана імперією, сприймалася поневоленими народами як релігія колонізаторів. А розпад таких імперій призводив до масових виходів віруючих з "імперських конфесій", до гонінь на її місіонерів, націоналізації майна тощо. Так було в Шрі-Ланці, Бірмі - з християнством; у Болгарії - з ісламом; в Україні - з православ'ям, коли після 1917 p. сотні тисяч селян переходили в протестантські течії.
Апогеєм релігійно-політичного синкретизму можна
Loading...

 
 

Цікаве