WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Свобода і дійсність громадянського суспільства (пошукова робота) - Реферат

Свобода і дійсність громадянського суспільства (пошукова робота) - Реферат

що-найменше два типи дискурсивних орієнтацій у світі. Відмінності між ними складаються на рівні пріоритетних за значенням зустрічей - подій: в одному випадку ідентифікацій-на мовленнєва дія виокремлюватиме пріоритет знаків життя і свободи, а в іншому, - тяжітиме до збереження "спокою", "ухиляння" перед насиллям влади, або ж, навпаки, - стверджуватиме її статус, здійснюючи симуляцію активності.
Погодимося з Р.Бартом в тому, що "найпростіше розрізнення мов у сучасних суспільствах обумовлено їх відношенням до Влади". Одна мова (радше, мовлення) розвивається і набуває свої характерні знаки і значення під "покровом Влади" через її численні державні, соціальні й ідеологічні механізми - це енкратична мова, або "енкратичний вид дискурсу". Інші ж мови утворюються, оснащуються, набуваючи пріоритетних знаків і значень "поза Владою і / або проти неї" - це анкратичні мови, або анкратичні види дискурсу"3.
Важливою рисою анкратичного мовлення і дискурсу є його критично-рефлексивний потенціал; він складається не автоматично від народження дитини, а формується через систематично організоване мислення. Елементом останнього є логічне, раціональне висловлювання, що утворюється в пункті зустрічі з іншим через діалогічну потребу чути іншого.
Анкратичний дискурс потребує і породжує інтелектуального ґатунку мовленнєву практику, що інтенціонує значення свободи на противагу значенням влади або винятковості. Інтелектуал, іншими словами, - це особа, яка в силу обставин і особистого вибору покликана здійснювати функцію інтерпретації світу через обов'язок залучення знаків свободи.
Протистояння через свободу
Уже у Стародавній Греції була зрозуміла парадоксальна несумісність між людиною-філософом (інтелектуалом) і людиною-рабом. Раб - це за означенням той, хто готовий віддати будь-що за збереження свого життя. Не бути рабом - означало більше за життя шанувати свободу. Що, у свою чергу, вело до набуття значення сміливості, хоро-брості і мужності, без яких статус вільної людини, на погляд грека, був під постійною загрозою. Філософ, людина, яка любить мудрість, через прагнення мудрості привласнює значення мужності, стриманості і справедливості, які обумовлюють його практичне життя і перетворюють у людину вільну. У такому розумінні інтелектуал - це тип особи, яка не приймає панування над собою, незалежно від його практичної форми, і яка в іншій людині завбачає передусім її волю. У часи Соломона рабство вважалося чимось гіршим навіть за смерть. Рабство інтерпретували малодушністю й чуттєвою прив'язаністю до життя, якій бракує розуміння або знання про свободу. Звідси віра Платона в те, що стан рабів має природне походження, викликаний поглядом, що перевага надається поневоленню через надмірну прив'язаність до життя, а не до свободи. Так сміливість, мужність стає не лише значенням індивідуальної поведінки, а політичною чеснотою - однією з умов практичної мудрості або етики. Перетворення у полі-тичну (соціальну) чесноту відбувається через посередництво філософів-інтелектуалів, які визначали координати відповідного дискурсу. "Хто позбувся страху, у того й мова вільна", - навчав Есхіл.
Стан природної "простої згуртованості" людей у спільноті, що склалася під тиском життєвих обставин, людина Стародавньої Греції змогла переступити, потрапивши в контекст анкратичного дискурсу, орієнтованого не на "звичайне" життя на чолі з вождем, а на життя вільне і незалежне від примусу, життя, що відбувається під знаком волі.
Пам'ятатимемо, що свобода може носити не лише позитивний характер. Геґель у "Феноменології духа" у розділі "Абсолютна свобода і терор" (вплив Великої Французької революції) веде мову про те, що абсолютна свобода належить до світу "абстрактного буття", яке існує у свідомості як найзагальніше поняття через "негацію" одиничного, конкретного. Тому дією абсолютної свободи є лише смерть і до того ж "смерть, для якої немає жодного внутрішнього обсягу і наповнення"4.
Людина схильна і жадати свободи, і остерігатися, "втікати" від неї, як від відповідальності за вчинок, - це переконливо показав Е.Фромм. Тому сама по собі риторика свободи, поза контекстом конкретно-історичної (і культурної) етики, може позначити взаємовиключені тенденції.
"Практична мудрість" та ідентична з нею етика, складалася під впливом опозиції до примусу, висловлюваної відповідним мовленням і дискурсом за прямої участі інтелектуального чинника. Предметом осмислення стало життя під знаком свободи. Поза тим знаком життя хіба сприймається як чуттєвість, або ж синкретична, недиференційована ще від значення смерті уява, вартість якої не мала значення поза самою уявою. Життя набуває ознак вартості через розум, що наділяє його врешті свободою і гідністю в контексті дискурсивної практики.
Що стосується дискурсів, то протистояння між ними перетворюється у боротьбу під впливом суспільства, політична організація якого, з одного боку, виростає, а з другого, - підтримує перетворення мовленнєво-дискурсивних практик у конфлікт. Таке перетворення можливе на тлі "видимої комунікації" - тобто на тлі "загальнонаціональ-ного масштабу" (Р.Барт).
Насильство
Усунення насилля і здійснення прав людини поєднуються в одному етичному дискурсі. Значення прав людини полягає передусім: а) в здатності інтелектуального виокремлення загрози насильства задля його критики; б) в поступовому усуненні будь-яких форм насилля проти людської гідності, що перешкоджають розгортанню можливостей життя, перетворюючи його в боротьбу за виживання.
Дотримання прав людини передбачає такого роду етику, що покликана змінити ставлення людини до Іншого й прийняти його становище на рівні гідності особи. Насильство має перестати бути індивідуальною проблемою людини; а його усунення ставатиме спільною турботою про життя, в якому стосунки між людьми уникатимуть приниження й усвідомленої образи, і гідність не відчуватиме тиску обставин.
Насильство - це характерно людський феномен, що існує в суспільстві в різноманітних формах, які мають конкретно історичний і культурний характер. Воно є дійсністю, яка повсякчас відтворюється у нових формах і загрожує людині, соціальній групі, етносові і всій спільноті. Проблема полягає в тому, що насильство стає дедалі ано-німнішим, прихованішим і водночас системним. Назву хіба деякі із актуальних загроз: насильство через посередництво неполітичних груп, які, проте, здійснюють владу через соціальне, економічне, ресурсне, інформаційне, культурне домінування, так чи інакше опираючись на державнополітичну підтримку. Насильство є культурним і суспільно-політичним феноменом, що відповідає певним формам раціональності, а також критики і контролю. Держава віддавнапокликана реагувати на відкриті форми насилля (до яких належить, зокрема, кримінальний вчинок), перебираючи функцію покарання на себе у вигляді монополії на насильство. У ХХ столітті найтяжче насильство здійснювалось власне від імені держав, кожна з яких мала формальні конституційні гарантії захисту людини від зловживань владою.
Ідея прав людини іманентно спрямована на попередження насильства у прихованих, тонких формах, в тому числі й у формі культурного домінування. Саме тут насильство здійснюється не епізодично, а є проявом щоденної практики у певних соціальних обставинах, спрямованих проти людини або спільноти. Насильство перетворю-ється у системні норми поведінки,
Loading...

 
 

Цікаве